Читати книгу - "Вогнем і мечем"

їм натрапив на очі покинутий будиночок, – а ви попитайте городян, чи не продасть хто коней, а може, проміняти захоче. Сутеніє вже, але нам так чи інак усю ніч їхати.

– Я незабаром повернуся, – пообіцяв Заглоба і поскакав у бік міста.

Володийовський же звелів Редзяну послабити в сідел попруги, щоб дати відпочити бахматам, а сам одвів князівну до світлиці й запропонував для підкріплення сили випити вина і здрімнути трохи.

– Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, – сказав він їй, – тоді й відпочинемо спокійно.

Але не встиг він принести провізію і міхи з вином, як у дворі зацокали копита.

Невеличкий лицар виглянув у віконце.

– Пан Заглоба повернувся – видно, не дістав коней, – сказав він.

Ледь він договорив, двері з сіней відчинились і на порозі з’явився Заглоба – блідий до синяви, засапаний, змоклий.

– На коня! – закричав він.

Володийовський був доволі досвідченим воїном, аби в таких випадках не втрачати часу на розпити. Він не захотів навіть на секунду затриматися, щоб урятувати міхи з вином (про які, утім, подбав Заглоба), миттю підхопив князівну, вивів її у двір і посадив у сідло, а потім, перевіривши квапливо, чи підтягнуті попруги, наказав:

– Уперед, братики!

Зацокали копита, і незабаром люди і коні, мовби низка примар, сховалися в пітьмі.

Довго скакали, не переводячи духу; лише коли від Проскурова їх відокремлювало не менш милі і морок перед сходом місяця згустився настільки, що можна було не побоюватися погоні, Володийовський, наздогнавши Заглобу, запитав:

– Що сталося?

– Зачекайте, пане Міхал, зачекайте! У мене ледве ноги не оніміли… Ух! Дай віддихатися!

– Що ж усе-таки приключилося?

– Сатана власною персоною, клянуся, сатана або змій, у якого одну голову знесеш, інша негайно виростає.

– Та говоріть же ви до ладу!

– Я Богуна бачив на ринку.

– А ви при своєму розумі, пане?

– На ринковій площі бачив на власні очі, а при ньому ще душ п’ять або шість – у мене ноги ледь не оніміли, не до лічби було… Смолоскипи над ним тримали… Ох, чую, біс якоїсь нам перешкоди не утомлюється придумувати; ні, не вірю я більше в щасливе завершення нашої справи. Чи його, диявола, смерть не бере, чи що? Не говоріть нічого Олені… О Господи! Ви його зарубали, Редзян зрадив… Ба ні! Живісінький, на волі і поперек дороги норовить стати. Ух! Усемогутній Боже! Слово даю, пане Міхал, краще spectrum на цвинтарі побачити, ніж цього лиходія. І таланить же мені, чорт забирай, завжди і скрізь саме я його зустрічаю! Талан називається – ворогові такого не побажаєш! Невже, крім мене, немає на світі людей? Нехай би іншим зустрічався! Ні, одному мені тільки!

– А він вас бачив?

– Якби бачив, вам би мене не бачити, пане Міхал. Цього ще не вистачало!

– Добре б знати, – сказав Володийовський, – за нами він женеться чи до Горпини на Валадинку їде, сподіваючись нас перехопити по дорозі?

– Здається мені, що на Валадинку.

– Так воно, мабуть, і є. Виходить, ми їдемо в один бік, а він в інший, і тепер уже не миля, дві нас відділяють, а за годину і всі п’ять наберуться. Поки він у дорозі про нас довідається та поверне назад, ми не те що в Збаражі – у Жовкві будемо.

– Гадаєте, пане Міхал? Ну, слава Богу! Наче бальзам пролили на душу… Але скажіть на милість, як могло статися, що цей чорт на волі, якщо Редзян його комендантові влодавскому видав?

– Утік, та й годі.

– Голови рубати таким комендантам! Редзяне! Гей, Редзяне!

– Чого вам, пане? – запитав слуга, притримавши коня.

– Ти кому Богуна видав?

– Панові Реговському.

– А хто він такий, цей пан Реговський?

– Велике цабе, поручик панцирних військ із королівської корогви.

– Ах ти, чорт! – вигукнув, ляснувши в долоні, Володийовський. Тепер я все зрозумів! Ваша милість забули – нам пан Лонгинус розповідав, як ворогують між собою Скшетуський із Реговським. Реговський цього пана Лаща, стражника, родич і за його ганьбу odium[194] затаїв на пана Яна.

– Зрозуміло! – закричав Заглоба. – На зло відпустив Богуна, значить. Але ця справа підсудна, тут плахою пахне. Я перший поспішу з доносом!

– Дай Боже з ним зустрітися, – пробурмотів Володийовський, – тоді й у трибуналі потреби не буде.

Редзян не зрозумів, про що йдеться, і, відповівши Заглобі на запитання, знову поскакав уперед до Олени.

Вершники тепер їхали неквапливо. Зійшов місяць, туман, що піднявся ввечері з землі, осів – ніч зробилась ясною. Володийовський зануривсь у свої думки. Заглобі знадобився ще чималий час, аби отямитися від пережитого потрясіння. Нарешті він заговорив:

– Ох, не минути лиха тепер і Редзяну, якщо попадеться він Богуну в руки!

– А ви скажіть йому новину, нехай натерпиться страху, а я з князівною поїду, – запропонував невеличкий лицар.

– І то так! Гей, Редзяне!

– Чого? – запитав хлопець і притримав коня.

Заглоба наздогнав його і деякий час у мовчанні їхав поруч, поки Володийовський із князівною не віддалилися на чималу відстань, а потім тільки сказав:

– Знаєш, що сталося?

– Ні, не знаю.

– Реговський Богуна відпустив на волю. Я його в Проскурові бачив.

– У Проскурові? Зараз? – запитав Редзян.

– Зараз. Ну, як? Не злетів з кульбаки?

Світло місяця падало прямо на товстощоке лице слуги, на якому Заглоба не тільки не помітив переляку, а навпаки, на превеликий свій подив, побачив жорстоку, просто звірячу ненависть; точнісінько такий вираз був у хлопця, коли він убивав Горпину.

– Еге! Так ти, либонь, Богуна не боїшся? – запитав старий шляхтич.

– Що ж, мосьпане, – відповів Редзян, – коли його пан Реговський відпустив, слід мені самому шукати нагоди помститися за свою ганьбу та образу. Я ж заприсягся, що даром йому це не минеться, і, якби не панянку везти, негайно кинувся б навздогін: за мною не пропаде, не сумнівайтеся!

«Тьху, – подумав Заглоба, – не хотів би я цього щеняти скривдити».

І, підстьобнувши коня, наздогнав Володийовського та князівну. За годину подорожани переправилися через Медведівку і заглибилися в ліс, який двома чорними стінами тягся від самого берега вздовж дороги.

– Ці місця я добре знаю, – сказав Заглоба. – Бір незабаром скінчиться, за ним із чверть милі відкритого поля, по якому шлях із Чорного Острова проходить, а там іще більший за цей ліс – до самого Матчина. Дасть Бог, у Матчині застанемо польські корогви.

– Пора б уже настати порятунку! – пробурмотів Володийовський.

Якийсь час вершники їхали в мовчанні по залитому яскравим місячним світлом шляхові.

– Два вовки дорогу перебігли! – раптом сказала Олена.

– Бачу, – відповів Володийовський. – А он і третій.

Сіра тінь і справді промайнула попереду за