Читати книгу - "Сповідь"

в усякому разі, релігія не могла бути для них приводом. Але одне таємне утруднення, про яке мені не можна було говорити, змушувало мене дуже вагатися. Моя вроджена любов до справедливості і таємний потяг до Франції викликали у мене відразу до прусського короля, який, здавалось мені, своїми принципами і вчинками зневажає будь-яку повагу до природного закону й усіх людських обов’язків. Серед естампів, якими я прикрасив свою вежу в Монморансі, був портрет цього володаря, а під ним двовірш, який закінчувався такими словами:

Він мислить як філософ, а править як король.

Цей вірш, якби він вийшов з-під іншого пера, міг би бути високою похвалою, але в мене він був досить зрозумілий, і до того ж його цілком пояснював попередній рядок. Цей двовірш бачили всі, хто відвідував мене, а таких було чимало. Кавалер де Лоренці навіть переписав його, щоб показати д’Аламберу, і я не сумнівався, що той не забарився виставити його перед прусським королем як люб’язність з мого боку. Я ще посилив свою провину одним місцем в «Емілі»: всі зрозуміли, кого я мав на увазі під ім’ям Адраста, царя данайців. Це не залишилося поза увагою огудників, тому що пані де Буффлер кілька разів указувала мені на це. Тому я був цілком певен, що до реєстрів прусського короля я вписаний був червоним чорнилом. Припускаючи, що він дотримується тих правил, які я наважився приписувати йому, я не мав сумніву, що мої твори і їхній автор мали бути йому тільки неприємні, бо ж відомо, що всі лиходії і тирани завжди смертельно ненавиділи мене, навіть не знаючи мене особисто.

Проте я наважився здатися на його ласку, думаючи, що майже нічим не ризикую. Я знав, що ниці пристрасті поневолюють тільки слабких, а на людей міцного гарту мають мало впливу. Мені здавалося, що до його майстерності правителя входить і вміння виявляти великодушність у подібних випадках, і що він справді здатний на неї. Я вважав, що можливість низької і легкої помсти ні на хвилину не переважить в його очах любові до слави. Поставивши себе на його місце, я допускав, що він скористається обставинами, щоб придушити вагою своєї великодушності людину, яка насмілилась погано думати про нього. Так я зважився оселитися в Мотьє і думав, що він здатний оцінити мою довіру. Я говорив собі: «Якщо Жан-Жак підноситься до Коріолана, то невже Фрідріх виявиться нижчим за полководця вольсків?[211]»

Полковник Роген захотів будь-що провести мене через гору до Мотьє. Одна з невісток пані Буа де ля Тур, пані Жирардьє, яка цілком зручно влаштувалася у призначеному для мене будинку, зустріла мене без особливого задоволення, проте досить люб’язно увела мене у володіння моїм житлом, і я харчувався в неї, чекаючи, коли приїде Тереза і налагодиться все моє маленьке господарство.

Після від’їзду з Монморансі, добре розуміючи, що відтепер я приречений поневірятися по землі, я вагався, чи дозволити Терезі долучитися до мене й розділити зі мною безпритульне життя? Я відчував, що через цю катастрофу наші стосунки зміняться, і все, що досі було милістю і благодіянням з мого боку, відтепер стане тим самим з її боку. Якщо її прихильність вистоїть проти моїх нещасть, вона мучитиметься ними, і до моїх страждань додасться її горе. Якщо ж моя немилість охолодила її серце, вона змусить мене прийняти свою відданість як жертву і, замість того щоб радіти, що я ділюся з нею останнім шматком хліба, лише поставить собі в заслугу свою згоду йти за мною всюди, куди закине мене доля.

Треба сказати все. Я не приховував ні пороків своєї бідолашної матусі, ні своїх власних, не мушу робити винятку і для Терези. Хоч якою б утіхою було для мене віддавати честь такій дорогій мені особі, я не хочу приховувати і її провин, якщо тільки можна вважати провиною мимовільне згасання сердечних прихильностей. Я вже давно помічав її охолодження. Я відчував, що вона вже не така до мене, як раніше, коли ми були молоді; і відчував це тим краще, що сам залишався до неї все таким же. Я знову потрапив у те саме скрутне становище, наслідки якого пережив з матусею, і ті ж самі наслідки воно викликало і в Терези. Не шукатимемо досконалості за межами єства; ймовірно, те ж саме трапилося б з будь-якою іншою жінкою. Хоч яким розумним здавалося рішення, що я ухвалив стосовно моїх дітей, воно не давало спокою моєму серцю. Обмірковуючи свій «Трактат про виховання», я відчував, що знехтував обов’язками, від яких не мав права ухилятися. Нарешті каяття совісті досягли такої сили, що змусили мене майже публічно визнати свою провину на початку «Еміля». При цьому я висловився так ясно, що дивно, як після цього вистачало мужності дорікати мені за мій вчинок. Тим часом моє становище у той час було таким самим і навіть ще гіршим: мої найлютіші вороги тільки й шукали нагоди викрити мене в чомусь поганому. Я побоювався рецидиву і, не бажаючи цим ризикувати, вважав за краще приректи себе на стриманість, ніж наразити Терезу на небезпеку знову стати матір’ю. До того ж я помітив, що стосунки з жінками погіршували моє здоров’я. Ці два доводи спонукали мене до рішення, якого я іноді не витримував, але за останні три-чотири місяці я дотримувався їх набагато твердіше.

З цього ж часу я став помічати охолодження Терези. Вона була, як і раніше, прихильна до мене, але вже з почуття обов’язку, а не з любові. Зрозуміло, це робило наші стосунки менш приємними, і я подумав, що, будучи впевненою в незмінних моїх турботах про неї, де б я не був, вона, можливо, вважатиме за краще залишитися в Парижі, ніж поневірятися зі мною. Проте вона так побивалася, розлучаючись зі мною, так наполегливо вимагала від мене обіцянки, що ми знову з’єднаємося, і після мого від’їзду висловлювала як принцові де Конті, так і герцогові Люксембурзькому таке палке бажання бути зі мною, що в мене не тільки забракло духу заговорити з нею про розлуку, а й сам я не мав мужності про це думати. Відчувши в своєму серці, як мені неможливо обійтися без неї, я негайно почав кликати її до себе, і вона приїхала. І двох місяців не минуло, відколи ми розлучилися, але за стільки років це була наша перша розлука, і ми обоє жорстоко страждали від неї. Як ми тремтіли, обіймаючись! Які солодкі сльози радості й ніжності! Як упивалося