Читати книгу - "Україна: історія"

позиції та великі фінансові ресурси. Демократи в свою чергу володіли наступальною ініціативою та спиралися на масовий ентузіазм та наростаючі антикомуністичні настрої.

Результати виборів були неоднозначними. Як і очікувалося, комуністи здобули більшість місць. Але й Демократичний блок мав успіхи, особливо на Західній Україні (де він переміг майже в усіх округах) і в Києві. Серед обраних були недавні політичні в'язні: Левко Лук'яненко, Вячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Ірина Калинець. Таким чином, з 450 місць у парламенті близько чверті відійшло до Демократичного блоку, однак комуністи контролювали більшість.

Незважаючи на певну перевагу, комуністи вперше зустрілися з легальною парламентською опозицією, що їх досить-таки збентежило. Й насправді, утворення нового парламенту стало подією великої історичної ваги. Перед тим ЦК Компартії України був головним інститутом політичної влади в республіці. Тепер Україна, як і інші країни світу, мала парламент, де обрані народом депутати, перебуваючи під допитливим наглядом громадськості, мали б представляти інтереси своїх виборців. І саме цей інститут тепер почав перебирати всю політичну владу в країні.

Використовуючи ейфорію цієї хвилини, Демократичний блок здобув визначну перемогу в парламенті: 16 липня 1990 р. з його ініціативи було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, яка формально проголосила наміри її населення самому вирішувати свою долю.

Радикальні зміни на інших ділянках найбільше проявилися у релігійному житті. За умов різкої втрати привабливості комуністичною ідеологією релігійне життя швидко відроджувалося. На Західній Україні греко-католицька церква вийшла з «катакомб» і вимагала повернення свого попереднього статусу. Вона мала поважні причини для впевненості в успіху. Щораз зростаюча кількість західних українців — і молодих, і старших — відкрито поверталася до свого традиційного обряду. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія на чолі з єпископом Володимиром Стернюком скликала синод, який проголосив легалізацію українського греко-католицизму і висунув вимогу повернення його майна. У цей час близько 1500 західноукраїнських парафій повернулися до, греко-католицизму, а у квітні 1991 р. новообрана демократична Львівська міська рада, незважаючи на голосні протести православних, передала Святоюрську кафедру греко-католикам.

Побоюючись втратити грунт під ногами в час відродження національної самосвідомості на користь греко-католиків, «номенклатурна» Російська православна церква на Україні в січні 1990 р. перейменувала себе на Українську православну церкву, але залишилася під владою московського патріарха. Однак незабаром вона зіткнулася з іншою загрозою — навесні 1990 р. відновилася Українська автокефальна православна церква, заборонена від 1930-х років. На своєму синоді в червні клір, який відійшов від Московського патріархату, обрав Мстислава Скрипника, провідника УАПЦ на Заході, своїм патріархом. Отже, як і на політичній арені, плюралізм став фактом релігійного життя.

Призвичаївшись до системи, яка зберігала відносний порядок, піддавалася прогнозуванню і постійно контролювалася, комуністи заціпеніло і приголомшено реагували на розвиток подій у 1989 і на початку 1990 р. До того ж їхні справи, здавалося, дедалі гіршали. 28 вересня 1989 р. хворий Щербицький остаточно зійшов зі свого посту і незабаром помер. Надії комуністів на те, що його наступник Володимир Івашко зможе стабілізувати ситуацію, зникли, коли в липні 1990 р. він несподівано покинув українську компартію задля вищої партійної посади в Москві. Леонід Кравчук, колишній секретар ЦК з питань ідеології, був обраний головою республіканського парламенту, а Станіслав Гуренко став лідером республіканської компартії. Тим часом тисячі її членів стали виходити з цієї здеморалізованої організації. Наростаюча неприязнь народу до партії, яку щораз більше звинувачували у паразитизмі, вилилася в демонтажі численних пам'ятників Леніну на Західній Україні.

Однак, незважаючи на такий розвиток подій, які в усьому похитнули позиції номенклатури, було цілком зрозуміло, що комуністи й надалі контролюють всі важливі рівні влади в суспільстві. Тому коли 2—17 жовтня 1990 р. студенти провели в Києві голодування на підтримку українського суверенітету і домоглися відставки голови республіканської Ради Міністрів Віталія Масола, апарат вирішив, що настав час контрнаступу. Ознакою нового «твердого» курсу став, зокрема, арешт за явно надуманим звинуваченням Степана Хмари — депутата з Західної України, відомого своїми радикальними поглядами.

Тим часом серйозні недоліки, вміло загострені і використані партапаратом, ослабили табір прихильників змін на Україні. Після перших успіхів Рух через слабку організацію, відсутність свіжих ідей та міжусобиці почав утрачати наступальну ініціативу. До того ж поява багатьох політичних партій певною мірою сприяла розпорошенню демократичних сил.

Опоненти українського суверенітету також використовували той факт, що протягом століть українці не мали змоги виробити почуття національної солідарності й територіальної єдності. А отже, їм було неважко зіграти на відмінностях поміж Східною і Західною Україною. У зрусифікованому Донбасі, а також у так званій Новоросії залунали голоси на захист ідеї відокремлення від України. У Закарпатті почали поширюватися думки про те, нібито місцеве населення є русинами, а не українцями. А Крим, здебільшого російський і повністю контрольований консерваторами, в той час проголосив свою автономію.

Навіть відродження релігійного життя мало певні негативні наслідки, оскільки відновилися давні сутички поміж греко-католиками та православними. Найгостріші конфлікти відбулися у західному регіоні, де питання збереження православ'я чи повернення до греко-католицизму часто розколювало церковні громади. Наростало напруження і в рамках православної церкви — в той час як одні вступали до відновленої УАПЦ, інші залишалися вірними підзвітній Москві Українській православній церкві.

Наприкінці 1990 і на початку 1991 р. не викликало сумнівів те, що ейфорія, оптимізм і активність, які характеризували попередні роки, значно спали, їх заступили побоювання щодо різкого погіршення економічної ситуації, яке чимало комуністів тлумачили як наслідок горбачовської політики. Тривожна двоїстість охопила багато аспектів життя на Україні і загалом в СРСР.

З одного боку, було очевидним, що п'ять років гласності спричинилися до епохальних змін. Дедалі більше людей визнавали, що комуністична ідеологія, цей наріжний камінь радянської системи, зазнала остаточного краху. Це ставило під сумнів правомірність претензій компартії на керівну роль у суспільстві і контроль над більшістю його багатств. Система ринкової економіки стала розглядатися зі зростаючою прихильністю. Відродження національної самосвідомості з антицентристським спрямуванням було добре помітним на Україні та в більшості республік. Але найбільш важливим убачається поступове зникнення психології страху, яка колись дозволяла меншості тероризувати більшість.

У залі засідань Верховної Ради України

У залі засідань Верховної Ради України

З другого ж боку, радянське суспільство майже не просунулося вперед на шляху конкретних структурних змін. Як зазначалося вище, комуністи й надалі переважали у соціальному, економічному й політичному «істеблішменті». Вони перебували у, здавалося б, безпрограшній ситуації: за мінімальних реформ вони зберігали здатність повернути свої привілейовані позиції, а у випадку введення ринкових відносин їхнє становище давало їм можливість мати й тут переваги. Непохитною залишалася тиранія бюрократії. Пусті полиці