Читати книгу - "Україна: історія"

крамниць зустрічали роздратованих споживачів. А ціни на всі товари й наявні послуги продовжували зростати до тривожного рівня. Не було дивним, що велика частка населення, особливо менш освічені робітники і селяни (не згадуючи вже про «твердолобих» комуністів), здавалося, була готовою схвалити повернення до старого курсу.

Однак позитивні зрушення невпинно продовжувались. Підтримка української суверенності проявлялася у чимраз ширших колах. У притаманній йому обережній і обачливій манері Леонід Кравчук почав виступати за перехід до самоуправління. В парламенті маленька, але дедалі зростаюча фракція депутатів, так званих суверен-комуністів, стала новітньою версією «націонал-комуністів» 1920-х років. До того ж, як показав березневий референдум 1991 p., навіть чимало росіян та інших неукраїнців у республіці не мали б нічого проти суверенності, якщо б вона змогла підняти рівень життя.

У міжнародному плані також відбулися підбадьорюючі зміни. Поколіннями світ з твердою постійністю мовби не помічав України та українців. Але коли ставало все очевиднішим те, що СРСР розпадеться на складові частини, домагання його другої за величиною республіки викликали щораз більшу увагу. Це відбилося, зокрема, у візиті американського президента Джорджа Буша до Києва у липні 1991 р.

Все ж таки влітку 1991 р. відчуття загальної апатії було дуже помітним. Економіка перебувала в критичному стані, наростали сумніви щодо її спроможності нагодувати населення найближчої зими. Тим часом у політичному календарі України вимальовувалися обриси трьох ключових проблем: розробка нової конституції, вибори президента і, що найважливіше, проблема нового союзного договору, який би передавав республікам значно більшу владу в докорінно перебудованому і децентралізованому Союзі. Вагомість запропонованого союзного договору для України важко було б перебільшити: постало питання, чи зможе Україна стати повноцінною, суверенною і незалежною державою. Те, що незабаром буде прийняте переломне, вирішальне рішення, було очевидним. Але неясним залишалося те, хто зможе його прийняти і яким воно врешті буде.

19 серпня 1991 р. комуністичні послідовники «твердого» курсу здійснили відчайдушну спробу державного перевороту. Інтернування Горбачова в Криму, створення так званого Державного комітету з надзвичайного стану, який за підтримки своїх прихильників у комуністичній верхівці, армії та КДБ перейняв би контроль над союзним урядом,— усе це мало на меті зберегти, наскільки це можливо, старий порядок.

Плани змовників одразу ж зіткнулися з рішучою протидією російського президента Бориса Єльцина та його прихильників у Москві. На відміну від них Леонід Кравчук дотримувався обережної, невизначеної політики: оголосивши, що надзвичайний стан не стосується України, він все ж не зайняв позиції, відкрито ворожої до ДКНС. Уже 21 серпня стало зрозумілим, що спроба перевороту не вдалася. Але, незважаючи на свою короткочасність, ця подія мала далекосяжні наслідки.

По суті, спроба перевороту додала росту процесам, які мали б бути припинені. Вона повністю скомпрометувала оборонців старого порядку і особливо комуністів. Крім того, непорушні засади радянського (і російського) централізму, які дозволяли невеликій кремлівській кліці вирішувати долю багатьох націй, також зазнали краху. Одне слово, завдяки поразці перевороту фундаментальні підвалини радянського режиму перестали існувати.

І Україна зробила крок, який промовисто підкреслив це: 24 серпня 1991 р. республіканський парламент майже одностайно прийняв Акт про незалежність України. Одна за одною інші республіки зробили те ж саме. А у вересні з СРСР формально вийшли прибалтійські держави. У Москві Горбачов, а невдовзі Кравчук у Києві зреклися керівних посад у партії. У ці ж дні за співучасть у спробі перевороту діяльність комуністичної партії була припинена. Стало очевидним, що існування збудованих Леніним структур наблизилося до кінця.

Українці, як і інші народи колишнього Союзу, як і, зрештою, весь світ, ясно побачили, що закінчується ще одна історична епоха.

* * *

На початку цієї книги ми зазначали, що бездержавність і чужоземний контроль над соціально-економічними процесами на Україні будуть центральними темами нашої оповіді. Вони й справді великою мірою допомагали пояснити, чому така багата країна була постійно убогою і нещасливою, чому почуття національної ідентичності було таким слабким серед українців і чому вони були практично непомітними у світовій спільноті. Сьогодні Україна стоїть на порозі здобуття повноцінної державності, остаточно перебирає контроль над своєю долею і входить як визнаний член у сім'ю цивілізованих країн світу. Це велика підстава для надії й віри в те, що майбутнє нації буде значно світлішим, ніж її минуле.