Читати книгу - "Холодна Гора"

у Бутирках миску супу. Та ще до того 500 грамів хліба, що було на 100 грамів менше, ніж на Холодній Горі. Зате хліб тут був вищої якості.

У Бутирках все було добре організовано. Дійсно, взірцева в’язниця. У Харкові мати папір було суворо заборонено. Не було навіть паперу клозетного. В’язні використовували в туалетах воду та власні руки. На Бутирках перед відвідинами туалету в’язень отримував від вартового шматок туалетного паперу. Мусив той папір повернути після використання, а вартовий власноручно його знищував. Той порядок не дозволяв в’язням використовувати той папір на інші цілі.

Для написання заяв чи скарг раз на тиждень видавався аркуш паперу. Комендант блоку чи начальник в’язниці через рівні проміжки часу проводили інспекції. Можна було звернутися з проханнями.

При першій інспекції начальник звернув мою увагу на матову пляму на підлозі:

— Треба краще полірувати, громадянине.

— Добре.

Я вклав у цю справу всю свою амбіцію. Наглядач дав мені віск для підлоги, щітку для натирання та дві м’які шкірки. Невдовзі підлога сяяла як люстро. Я був дуже задоволений своєю камерою. Почувався в ній так добре, що коли моє перебування в ній наблизилося до кінця, я спіймав себе на потаємній думці, що не так уже погано було б залишитися тут назавжди, зрікшися всіляких думок про свободу.

В’язні бояться будь-яких змін, серед іншого й змін на краще.

Однак, не чистота і не справедливі порядки, а бібліотека робила мене щасливим. Через кілька днів після мого прибуття зайшов бібліотекар і подав мені аркуш паперу.

— Напишіть назви п’яти книжок, які ви хотіли б прочитати.

— Дайте мені каталог, бо я не знаю, що ви маєте.

— Ми маємо все.

— А зарубіжна література у вас є?

— Так, але лише переклади. Зарубіжні книжки дозволяється читати лише за спеціальним дозволом слідчого.

Я замовив п’ять книжок. Отримав їх уже наступного дня. Жодної із замовлених книжок не бракувало. Наступного тижня все повторилося. Я зухвало замовив найвишуканіші книжки. Такі, яких, на мій погляд, не могло бути в жодній російській бібліотеці, — шведських містиків та німецьких істориків, книжки про передісторію деспотизму в Малій Азії та про розшифрування ієрогліфів і клинописного письма. Замовив також книжку про теорії походження людини та про найновіші досягнення в біології. Отримав геть усе. Тюремна бібліотека в Бутирках, дійсно, була чудовою. Пізніше один в’язень пояснив мені причини. До революції Бутирки використовувалися як політична в’язниця і одне з великих ліберальних видавництв узяло на себе обов’язок безкоштовно презентувати примірники опублікованих ним книжок центральним в’язницям Москви та Петербурга.

Я ожив знову. Читав по десять годин щоденно, аж мені очі почали боліти. Я прочитав усе, що мав на увазі й що не вдалося прочитати за останні 20 років. Я багато читав у віці від восьми до сімнадцяти років, потім настав соціалістичний рух молоді, потім політична та наукова праця. В часи молодіжного руху більше доводилося обговорювати книжки, аніж насправді їх читати. Тепер же доля подарувала мені три-чотири місяці на здійснення моїх читацьких бажань.

Ніколи ні до того, ні опісля я не читав так уважно. Я ніколи не читав того, що «належало читати». Не читав лише для того, щоб підготуватися до виступу чи дискусії, просто тішився думками, образами та постатями великих російських письменників. Я заглибився в історію нашої культури, прослідкував боротьбу людини з силами природи і відчував радість перемоги. Історія великих людських відкритів розбудила мою відвагу й дала мені нову надію на майбутнє.

Я був оптимістом, коли вимірював людський поступ віковими мірилами. Але все ще боявся невизначеності прийдешнього дня.

Восени 1939 року мною опанував особливий настрій. Я лякався всіляких змін, боявся наступного допиту. Знав, що повинен пройти через останні двері для того, щоб вийти на свободу. В той же самий час я був упевнений, що нічого поганого зі мною вже не трапиться.

Всі небезпеки я вже пройшов, моя витримка перемогла. Але я був щасливий, коли остаточне вирішення моєї долі відкладалося. Радів з того, що мене не викликали. Я не потребував людей — натомість мав книжки. Щосереди бібліотекар приносив мені нові скарби. Багатотомні видання вважалися однією книжкою. Я замовляв такі книжки, аби мати досить читання. Мені докучав голод, я виснажився як кістяк, але все ще був здоровим.

Я вже перестав ходити на прогулянки. Був змучений, не мав взуття і послуговувався цією обставиною як причиною для відмови.

У Бутирках дуже багато камер і мала територія подвір’я. Щоб кожен мав можливість прогулятися, доводилося організовувати прогулянки навіть уночі. Майже кожна друга прогулянка припадала на час сну.

Я не мав ніякого бажання, щоби мене будили о 2 ночі, й намагався домовитися з наглядачем раз і назавжди. Але нічого не допомагало, мене раз у раз будили. Врешті я заявив про мою відмову комендантові. Він прийшов.

— Ми відповідаємо за ваше здоров’я. Ви повинні ходити на прогулянки.

— Гляньте на моє взуття. Вже досить прохолодно, щоб ходити босоніж.

Він пішов і через годину повернувся з лаптями, які в Росії носять селяни. З того часу я був вимушений ходити на прогулянки, на яких треба було без перерви крутитися на одному місці в одноманітному, повільному темпі. Мій шлях був позначений на землі білою фарбою. Не вільно було піднімати голову. Порушуючи правила, я іноді поглядав угору. Це було мале кругле подвір’я. З одного був напівкруглий фортечний мур з амбразурами для гармат. Саме в цій фортеці утримувався й був страчений знаменитий селянський ватажок Пугачов. Стара