Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

заговорив полковник.— Як ваше прізвище, юначе?

Юнак опустив голову, і марно було сподіватися, що полковник коли-небудь почує його прізвище.

— Не бійся, синку, скажи, як тебе звати. Ось я, наприклад... полковник Станіслав Кайхосрович Кубасарідзе, а тебе як звати? — лагідно так спитав.

А той стояв як бовван. Юрма безмовно дослухалася до тиші.

— Скажи,— заворкував полковник,— я ж назвався... назвись і ти.

Знову довга мовчанка, і нарешті з черева юрми, немов з могили, почулося:

— Ва, ти ба який?! Дуже йому потрібне твоє прізвище, теж мені подарунок — зараз додому віднесе! Ну взнав він твоє прізвище, а навіщо воно йому?! Ось коли ти його прізвище взнаєш... отоді йому буде непереливки. Він і мовчить. Прізвище йому назви!.. Ти ба, який моторний!

Полковник, видно, не звик до такого зухвалого поводження й розгубився.

— Ну, добре, добре,— озвався другий офіцер.— Не треба прізвища. Скажи панові полковнику, чим ти невдоволений, чим тебе скривдили, хто скривдив, як це було...

— А ось як було...— несподівано голосно й сердито заговорив арештант.— Цілий місяць листи додому надсилаю, щоб їсти принесли. І не несуть... Жду, а їх нема!

Офіцери перезирнулися, полковник хотів був щось сказати... Але автор неодержаних листів не дав йому говорити:

— Не вкидають листів, на пошту не односять. В’язниця не вкидає!

— А-а! — зрозумів полковник.— Ми це з’ясуємо, неодмінно з’ясуємо і винних покараємо. Іди напиши листа, я сам укину його в поштову скриньку. Іди, сину, пиши!

— Бачиєв я. Фрідон Миколайович!— хоч і пізно, але гордо й виразно представився арештант полковникові й побіг писати листа.

Поки один з офіцерів виводив у записній книжечці «Бачиєв Фрідон Миколайович», полковник знову звернувся до юрми.

— Ну, в кого іще що? Слухаю.

— М’ясо крадуть,— крикнув хтось.

— Не крадуть, а ходять на кухню й жеруть!

— Ва, а що, хіба це не крадіжка?

— Крадіжка, крадіжка!

— Сіль, олію — все цуплять!

Полковник ледве влучив таку мить, щоб і своє слово втиснути у те різноголосся:

— Хто краде, панове, звідки й куди цуплять?.. Говоріть по черзі, нехай почне хтось один!

Зчинився страшенний гамір, бо кожен вважав, що коли говорити по черзі, починати треба йому.

Офіцер ледве встигав записувати — м’ясо, сіль, олія, чиїсь прізвища,— і коли громада трохи вгамувалася, знов заговорив полковник:

— Даю вам слово честі дворянина, все це я з’ясую і винних суворо покараю, якнайсуворіше!.. Що вас турбує, які у вас іще скарги?

Юрма зрозуміла, що краще говорити по черзі, але не могла збагнути, що говорить з представником влади про житейські дрібниці, тим часом як бунт мав зовсім іншу основу й мету. Полковник теж не поспішав, він очікував, коли дійде мова й до цієї справжньої суті.

— Старі параші, нехай замінять! — раптом вигукнув хтось.

Полковник записав, пообіцяв негайно владнати й це, і тоді вже хтось попросив:

— Нехай повідмикають камери, як було до цього!

— Ва-а-а! Справді! Е-е-е!

Народ знов загомонів. Немов тепер згадали, що про таку важливу вимогу вони й забули.

Полковникові довелося довго чекати, поки галас улігся, і, наче й не було нічого, він сказав:

— Власті не знали, що камери позамикали. Це самочинство начальника в’язниці та його адміністрації. Ми його неодмінно покараємо. Зараз вони відімкнуті?.. Нехай лишаються відчинені, замкнути їх знову ніхто не посміє... Тільки вночі їх замикатимуть, як і замикали,— до шостої ранку. Прошу, що у вас іще?

У юрмі голосно проказали: вночі замкнуть, а вранці не відімкнуть,— та полковник удав, ніби не дочув, а тут іще йому на допомогу нагодився й Галамбо:

— У лазню не пускають, у лазню!

— Ні, ти тільки послухай,— почулося в юрмі.— Це тобто тебе, Галамбо, в лазню, еге?

Згодом я дізнався, що Галамбо хоч і скаржився, але сам місяцями не вмивавсь, і заманити його в лазню просто неможливо. Проте полковник звелів записати і цю скаргу й виголосив тронну промову:

— Піддані нашого шанованого царя-імператора полюбляють час від часу чинити безладдя, заворушення і всілякий там переполох, але його величність вважають це явище виявом їхнього піднесеного духу. І цілком справедливо вважають. Уявіть собі, воно ж і з худобою буває: упреться — й ані руш. Тоді хоч бий, хоч не бий — дарма, перечекати треба!.. Мине небагато часу, обридне впиратися, рушить, потягне воза, і все буде добре, як і було! Тим паче ви, панове! Ось вас замкнули в цьому гидкому казенному домі. Звичайно, вам обридла одноманітність, і душу вашу охопило сум’яття. Хвилюйтеся, кричіть, бунтуйте — я вам дозволяю все. Ми потерпимо, зачекаємо, і — рано чи пізно, все повернеться в старе річище!..— На цьому місці полковник дістав велику носову хусточку й махнув нею в бік барикади, що підпирала ворота: — Немає більше потреби, не носіть сюди нечистот, смердить дуже... Ага, а тепер у мене до вас іще одна справа, панове...— Полковник понишпорив очима по юрмі. Зупинивши на комусь погляд, запросив: — Ось ви, еге, ви, ви! Підійдіть, будь ласка, ближче, добродію. У мене голосу не стає, горло хворе...

Арештант повільно вийшов з юрми.

— У вас вигляд інтелігента. Як ваше прізвище, добродію? — чемно спитав арештанта полковник.

— Квімсадзе, Класіон Бічійович, телеграфіст!— Таким тоном кажуть: «Іди ти к такій матері!»

— Дуже приємно! — озвався полковник.— Я вас ще зранку запримітив. Ви, здається маєте честь розпоряджатися будівництвом якоїсь споруди?.. І нечистоти виносили...

Квімсадзе розгубився: що відповісти? Як бути? Та полковник сам вивів його із скрутного становища:

— Якщо ви розпоряджаєтеся будівництвом отієї вишки, то, треба гадати, ви знаєтеся на всьому цьому...— Полковник потрусив зап’ястям руки.— Є іще один керівник, я запримітив, він приймав провіант, але зараз його тут немає. Так, треба пана Коца, та ще у вас є один наглядач... неодмінно треба видати їх нам. Інакше ми не зможемо їх покарати, це ж зрозуміло!.. Ідіть і приведіть їх сюди!

Класіон зиркнув на полковника Станіслава Кайхосровича Кубасарідзе знизу вгору й сказав:

— Нехай здасться, пане полковнику, і ми його випустимо.

— Як це — здасться!..— Полковник вирішив, що справи його не такі вже й погані, коли його підлеглі й досі не здалися, й підвищив голос: — Офіцерові армії його величності... е-е-е... Кому він мусить здаватися?

— Ну, хоча б Харчо, пане полковнику! — чітко вимовив Квімсадзе.

— Що ви сказали? Харчо? — полковник метнув оком на свого