Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ дев’яносто четвертий. По камінню та корінню

Ми вирішили довіритися мапі, яку знайшли, та пішли навпростець на захід через ліс, узявши курс на Кроссон. Навіть проґавивши містечко, ми не могли не вийти на дорогу й не скоротити свій шлях на багато довгих миль.

Через поранену ногу в Геспе йти довелося повільно, і за перший день ми подолали всього шість чи сім миль. Під час однієї з наших численних перерв Темпі почав по-справжньому навчати мене кетану.

Я здуру вирішив, що він уже й так мене навчав. Насправді ж він просто виправляв найстрашніші мої помилки, бо вони його дратували. Приблизно так само я спокусився б настроїти лютню людині, яка грала б і фальшивила б у одному приміщенні зі мною.

Навчання — це було дещо абсолютно інше. Ми почали з початку кетану, і він виправляв мої помилки. Всі помилки. У самому тільки першому русі Темпі знайшов їх вісімнадцять, а в кетані понад сотня рухів. Я швидко почав мучитися сумнівами щодо цього навчання.

Також я почав навчати Темпі гри на лютні. Грав ноти на ходу й розповідав йому, як вони звуться, а далі показував йому деякі акорди. Це видавалося непоганим початком.

Ми сподівалися дістатися Кроссона до полудня наступ­ного дня. Однак ближче до середини ранку ми натрапили на ділянку безрадісного смердючого болота, що не було позначене на мапі.

Це стало початком воістину жалюгідного дня. Нам на кожному кроці доводилося перевіряти, куди ми ступаємо, і швидкість нашого просування стала черепашачою. Одного разу Дедан сахнувся й упав, заборсавшись і оббризкавши решту нас солонуватою водою. Він сказав, що бачив комара, більшого за свій великий палець, із хоботком завбільшки з жіночу шпильку для волосся. Я припустив, що це міг бути швидкопий. А Дедан припустив, що я можу вчинити із собою декілька неприємних і негігієнічних дій, щойно матиму змогу.

Поки день тягнувся далі, ми забули про повернення до дороги й зосередилися на більш нагальних проблемах, як-от пошуку сухого клаптика землі, на якому можна було б посидіти не тонучи. Але ми знаходили лише нове болото, карстові лійки та хмари писклявих комарів і кусючих мух.

Коли сонце вже почало сідати, ми нарешті вибралися з болота, а погода швидко перетворилася зі спекотної й вологої на холодну й вогку. Ми пленталися вперед, доки земля не почала нарешті підійматися. І ми, хоч і всі до одного були стомлені й мокрі, одноголосно вирішили прямувати далі, трохи віддалившись від комах і смороду гниття рослин.

Місяць був повний і забезпечував нам більш ніж удосталь світла, щоб розбирати шлях між деревами. Попри жалюгідний день, наш настрій почав покращуватися. Геспе так утомилася, що сперлася на Дедана, а коли забрьоханий найманець обійняв її однією рукою, сказала йому, що він уже багато місяців не пахнув так добре. Він відповів, що не може не схилитися перед вердиктом жінки, що відзначається такою очевидною вишуканістю.

Я напружився, чекаючи, коли їхні балачки набудуть ображеного й саркастичного тону. Але, плентаючись позаду них, зауважив, як лагідно Дедан обіймає її. Геспе спиралася на нього майже ніжно, практично не припадаючи на поранену ногу. Я позирнув на Мартена, і старий слідопит усміхнувся, зблиснувши білими зубами в місячному сяйві.

Невдовзі ми знайшли чистий струмок і почасти змили із себе запах і бруд. Прополоскали одяг і надягнули чистий. Я розпакував свій пошарпаний, потертий плащ і закріпив його на грудях, марно сподіваючись, що він може вберегти від вечір­нього холоду.

Закінчуючи, ми почули вище за течією ледь чутний спів. Ми всі як один нашорошили вуха, та розчути щось чітко було важко через дзюркіт струмка.

Однак спів — це люди, а люди — це означало, що ми майже досягли Кроссона, а може, взагалі дістались «Одного гроша», якщо через болото звернули надто далеко на південь. Та навіть фермерська хата була би кращою за чергову ніч просто неба.

Тож, хоча ми були стомлені та змучені, надія на м’які ліжка, теплу їжу й холодні напої надала нам сил зібрати клунки й піти далі.

Ми йшли вздовж струмка. Дедан і Геспе продовжували крокувати парою. Звуки співу з’явились і зникли. Через недавні дощі вода у струмку піднялася, і шуму, з яким він біг по камінню й корінню, часом вистачало, щоб заглушити навіть звуки наших кроків.

Урешті струмок став широким і спокійним, а густий підлісок порідшав і перейшов у широку галявину.

Співу вже не було. Також ми не побачили ні дороги, ні шинку, ні хоч якогось миготіння вогню. Лише широку галявину, добре освітлену місяцем. Струмок розширювався, утворю­ючи яскравий ставок. А на гладенькому камені край ставка сиділа…

— Господи Тейлу, оборони мене від демонів ночі, — оторопіло проказав Мартен. Однак вийшло в нього радше шанобливо, ніж перелякано. І він не відвів погляду.

— Це… — кволо вимовив Дедан. — Це…

— Я не вірю у фей, — спробував сказати я, та вийшло в мене хіба що ледь-ледь прошепотіти.

То була Фелуріян.