Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

приховував. Вочевидячки, хтось із них дійсно відімкнув замок, але кришка застрягла. Мабуть, деревина розбухла, пролежавши кілька днів серед вологи. Коли ж я по ній ударив, вона просто звільнилася.

Тільки вони цього не знали. У них були такі обличчя, що можна було подумати, ніби я щойно провів трансмутацію золота в них перед носом. Навіть Темпі здійняв брову.

— Гарний трюк, Таборліне, — промовила Геспе так, ніби не знала, чи не розігрую я їх.

Я вирішив притримати язика й повернув свій набір імпровізованих відмичок у кишеню плаща. Якщо вже бути арканістом, то можна й бути знаменитим арканістом.

Стараючись випромінювати серйозну силу, я підняв кришку й зазирнув усередину. Найперше побачив товстий складений папірець. Витягнув його.

— Що це? — запитав Дедан.

Я продемонстрував папір усім присутнім. То була детальна мапа навколишньої місцевості, де було точно зображено не лише звивистий шлях, а й розташування довколишніх ферм і струмків. Кроссон, Фенгілл і шинок «Один гріш» були позначені й надписані на західній дорозі.

— Що то таке? — запитав Дедан, тицьнувши товстим пальцем на ніяк не підписаний хрестик у глибині лісу з південного боку дороги.

— Гадаю, цей табір, — відповів Мартен і показав. — Зовсім поряд із цим струмком.

Я кивнув.

— Якщо це так, то ми ближче до Кроссона, ніж я думав. Далі можна просто податися на південний схід і скоротити шлях більш ніж на день, — я поглянув на Мартена. — Як гадаєш, усе правильно?

— Так, дай поглянути, — я передав йому мапу, і він її оглянув. — Схоже на те, — погодився Мартен. — Я не думав, що ми зайшли так далеко на південь. Ідучи в той бік, ми зріжемо не менш як два десятки миль.

— Незле нам поталанило, — зауважила Геспе, потираючи забинтовану ногу. — Ну, хіба що хтось із вас, панове, бажає мене понести.

Я знову зосередився на скриньці. В ній лежало повно пакунків, щільно загорнутих у тканину. Діставши один із них, я побачив, як там зблиснуло золото.

Усі присутні забурмотіли. Я перевірив решту пакунків, маленьких і важких, і знайшов іще монети, незмінно золоті. Приблизний підрахунок показав, що там понад двісті роялів. Хоча я насправді ніколи не тримав такого в руках, мені було відомо, що один золотий роял дорівнює вісімдесятьом бітам. Майже стільки дав мені мейр на всю цю подорож. Не дивно, що він дуже хотів зупинити напади на своїх збирачів податків.

Я порахував у голові, переводячи вміст скриньки в більш знайому валюту. Вийшло понад п’ятсот срібних талантів. Достатньо, щоб купити чималий придорожній шинок або ціле фермерське обійстя з усією худобою й реманентом. На такі гроші можна купити собі невисокий титул, посаду при дворі чи офіцерський пост у війську.

Я бачив, як усі інші роблять підрахунки й собі.

— Може, розділимо невеличку часточку між собою? — запитав Дедан без особливої надії.

Я повагався, а тоді сягнув у скриньку.

— По роялу на кожного — як вам таке, справедливо?

Усі затихли, тимчасом як я розгорнув один зі згортків. Дедан поглянув на мене, не вірячи власним очам.

— Ти серйозно?

Я передав йому важку монету.

— На мою думку, люди менш сумлінні могли б і забути розповісти про це Алверонові. А може, й узагалі не повернулися б до Алверона. Я вважаю, що по роялу на кожного — це добра винагорода за нашу чесність.

Я кинув Мартенові й Геспе по яскравій золотій монеті.

— До того ж, — додав я, кидаючи роял Темпі, — мене найняли розшукати ватагу бандитів, а не знищити дрібний військовий табір, — я продемонстрував свій роял. — Ось наша винагорода за службу поза безпосередніми обов’язками, — засунув його в кишеню й погладив. — Алверонові про це знати не треба.

Дедан засміявся й ляснув мене по спині.

— А ти все ж не так уже й відрізняєшся від нас, — сказав він.

Я всміхнувся йому у відповідь і притиснув кришку до скриньки так, щоб вона закрилася, а тоді почув, як туго клацнув замок.

Я не згадував іще двох причин для своїх дій. По-перше, я фактично купував їхню відданість. Вони мимоволі усвідомили, як легко буде просто схопити ящик і зникнути. Це спадало на думку й мені. П’ятсот талантів проторують мені шлях в Універ­ситеті на наступні десять років, ще й багацько зостанеться.

Тепер же вони були суттєво багатші й, напевно, почувалися чесними людьми. Важкий шматок золота відвертатиме їхні думки від грошей, які я віз. Хоча все одно планував спати ночами, поклавши замкнену скриньку під подушку.

По-друге, ці гроші могли б стати мені у пригоді. Як той роял, який я відкрито поклав у кишеню, так і інші три, які я поцупив, роздаючи монети іншим. Як я вже казав, Алверон так і не помітить різниці, а чотири рояли — це навчання в Університеті протягом цілого семестру.

***

Коли я вмостив мейрову скриньку на дні своєї дорожньої торби, ми всі вирішили забрати собі дещицю з начиння бандитів.

Намети ми покинули з тієї самої причини, з якої взагалі не мали своїх. Вони були надто громіздкі, щоб їх носити. Ми забрали стільки харчів, скільки могли зберігати, бо знали: що більше ми понесемо, то менше доведеться купувати.

Я вирішив узяти один із мечів бандитів. Я не став би марнувати гроші на меч, оскільки не вмів ним користуватись, але якщо вже вони погано лежали…

Поки я дивився на різноманітну зброю, підійшов Темпі й дав трохи порад. Коли ми звузили вибір до двох мечів, Темпі нарешті сказав те, що думав:

— Ти не вмієш користуватися мечем.

«Запитання. Зніяковіння».

У мене склалося враження, що для нього думка про чиюсь нездатність користуватися мечем була доволі ганебна. Це все одно що не знати, як їсти ножем і виделкою.

— Ні, — поволі проказав я. — Але я сподівався, що ти зможеш мені показати.

Темпі застиг на місці в мовчанні. Можливо, я сприйняв би це як відмову, якби не пізнав його так добре. Такий спокій озна­чав, що Темпі думає.

Паузи — одна з ключових частин розмови адемічною, тож я терпляче чекав. Ми тихо постояли одну хвилину, а потім — дві. Далі — п’ять. Далі — десять. Я силкувався зберігати тишу та спокій. Може, це і є чемна відмова.

Річ у тім, що я вважав себе страшенно обізнаним. Знав Темпі майже місяць, вивчив тисячу слів і п’ятдесят жестів із жестової мови адемів. Я знав, що адеми не соромляться голизни чи дотику, а також уже починав осягати таїну летані.

О так, я вважав себе страшенно розумним. Якби і справді знав хоч щось про адемів, то нізащо не наважився б поставити Темпі таке запитання.

— Ти навчиш мене цього? — показав він на той бік табору — туди, де лежав, спершись об дерево, мій футляр із лютнею.

Це запитання заскочило мене зненацька. Я ще ніколи не намагався навчити когось грати на лютні. Темпі міг знати це й натякати на щось подібне стосовно себе. Я знав, що він схильний висловлюватися з тонким підтекстом.

Справедлива пропозиція. Я кивнув.

— Спробую.

Темпі кивнув і показав на один із мечів, які ми розглядали перед цим.

— Носи його. Але не бийся.

На цьому він повернувся й пішов. Тоді я вважав