Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

class="p1">— Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.

— То й я піду з вами, — каже качка.

Ідуть вони, йдуть і зустрічають гуску.

— Добрий день, гуско-товстогузко, — вітається качка.

— Добрий день, качко-крячко, — відповідає гуска. — Ти куди так зарані?

Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.

— Хто тобі сказав, качко-крячко? — питає гуска.

— Півник — золоте пір’ячко.

— А тобі хто сказав, півнику — золоте пір’ячко?

— Курочка-чубарочка.

— А тобі хто сказав, курочко-чубарочко? — питає гуска.

— Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.

— То й я піду з вами, — каже гуска.

Ідуть вони, йдуть і зустрічають лисицю.

— Добрий день, лисичко-сестричко, — вітається гуска.

— Добрий день, гуско-товстогузко, — відповідає лисиця. — Ти куди так зарані?

— Та йду на Лису гору, а то загине весь світ.

— Хто тобі сказав, гуско-товстогузко?

— Качка-крячка.

— А тобі хто сказав, качко-крячко?

— Півник — золоте пір’ячко.

— А тобі хто сказав, півнику — золоте пір’ячко?

— Курочка-чубарочка.

— А тобі хто сказав, курочко-чубарочко?

— Я цієї ночі спала на дубі, і мені таке приснилося.

— Дурна балачка, світ не загине, коли ви не підете на Лису гору. Ходімо краще до мене, до моєї хати, вам буде там гарно й тепло.

Погодились вони і пішли з лисицею.

Привела їх лисиця до своєї хати, розпалила вогонь, стало тепло, і їм захотілося спати. Качка й гуска вмостилися по кутках, а півень з куркою вилетіли на жердину.

Коли гості міцно заснули, лисиця взяла гуску й пригребла її в другому кутку, далі від качки. А курка вчула крізь сон, що лисиця шарудить чимось, вилетіла на вищу жердину й промурмотіла:

— Хто там товчеться?

— А ніхто, — відповіла лисиця, — це вітер крутить сміттям по хаті. Спи собі й не базікай.

І курка спокійно заснула.

А лисиця перечекала трохи і заходилася пригрібати й качку.

Курка знов прокинулась, вилетіла на ще вищу жердину та й промурмотіла крізь сон:

— Хто там знов шарудить?

Тоді скинула оком на лисицю й побачила, що та пригребла гуску й качку. Вона вилетіла на найвищу жердину, глянула крізь димар і вигукнула:

— Ох, скільки там летить ситих гусей!

Лисиця бігом надвір, бо хотіла вполювати ще одну гуску. А курка збудила півня й розповіла йому, що сталося з гускою-товстогузкою та качкою-крячкою.

Потім вилетіли курочка-чубарочка та півник — золоте пір’ячко крізь димар і чимдуж подалися на Лису гору. Бо якби не пішли, то напевне загинув би весь світ.

Про королівну, яка хотіла, щоб її слово було останнє

В одного короля була дочка, дуже зарозуміла і дуже метка на язик. Хоч би про що мовилося, вона хотіла, щоб її слово завжди було останнє. Тому король звелів розголосити у своєму королівстві, що віддасть дочку заміж за того, хто її переговорить, та ще й подарує йому півкоролівства.

Можна собі уявити, скільки знайшлося хлопців, що хотіли спробувати щастя. Адже не щодня випадає нагода отримати королівну й півкоролівства. І брама до королівського двору не зачинялася. Цілими ватагами поспішали туди хлопці, з півдня й півночі, з заходу і сходу, верхи й пішки. Але жоден не переговорив королівни.

Нарешті король оголосив, що кожному, хто не зможе переговорити його дочку, обсмалять вуха розпеченою кочергою. Бо королю набридло, що до його двору стікається стільки люду і все без пуття.

Дійшла чутка про королівну й до трьох братів, синів убогого селянина. А що вони вдома ніколи навіть не наїлися досхочу, тільки голодних злиднів годували, то дужче, ніж будь-хто, захотіли здобути королівну й півкоролівства.

Двоє старших братів були люди як люди, а найменший тільки те й робив, що цілими днями сидів коло печі і знічев’я пересипав руками попіл. За те його прозвали Пічкуром.

Жили брати між собою в злагоді, тож задумали й до королівського двору податися гуртом.

Вирушили вони в дорогу і не встигли далеко відійти від хати, як Пічкур знайшов здохлу сороку.

— Знайшов! Знайшов! — вигукнув він.

— Що ти знайшов? — спитали брати.

— Здохлу сороку!

— Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша у руці! Викинь її! — сказали брати.

Вони завжди його повчали.

— Е ні. Ану ж пригодиться, — відповів Пічкур.

Пішли вони далі, і невдовзі йому трапилася лозина. Він також підняв її і вигукнув:

— Знайшов! Знайшов!

— Що ти ще знайшов? — спитали брати.

— Лозину, — відповів Пічкур.

— Тьху! Навіщо вона тобі здалася? Тільки зайва ноша в руці! Викинь її! — сказали брати.

— Е ні! Ану ж пригодиться, — відповів Пічкур.

Пішли вони далі, і Пічкурові трапився старий кухоль.

— Хлопці, знайшов! Знайшов! — вигукнув він.

— Та не репетуй так! Що ти знайшов? — спитали брати.

— Кухоль!

— Навіщо він тобі, такий старий і щербатий? Тільки марно в торбі теліпатиметься! Викинь його! — сказали брати.

— Е ні! Ану ж пригодиться, — відповів Пічкур.

Пройшли вони ще шмат дороги, і Пічкурові трапився закручений баранячий ріг. А за якийсь крок трапився й другий, такий самий, і хлопець вигукнув:

— Знайшов! Знайшов!

— Що ти ще знайшов? — спитали брати.

— Два баранячі роги! — відповів Пічкур.

— Дурний, навіщо вони тобі? — спитали брати.

— Не знаю, ану ж пригодяться.

Невдовзі по тому він побачив на дорозі клинок і знов похвалився братам:

— Знайшов! Знайшов!

— Навіщо ти збираєш всілякий мотлох? Що ти знайшов? — сердито вже спитали брати.

— Клинок!

— Викинь його! — сказали брати.

— Е ні, ану ж пригодиться, — відповів Пічкур.

Коли брати біля самого королівського двору переходили мочар, Пічкур нахилився й підняв з болота стоптану підошву.

— Дивіться, хлопці, що я знайшов! — вигукнув він.

— Ох, поки ти знайдеш свій розум, ми вже будемо в королівни. Що ти тягнеш з болота?

— Стоптану підошву, — відповів Пічкур.

— Навіщо тобі ця погань? Викинь її!

— Е ні, не викину. Ану ж і вона пригодиться. Може, я цим усім здобуду королівну і півкоролівства.

— Аякже, неодмінно здобудеш, — засміялися брати, — королівна сквапиться на цей твій непотріб!

Скоро вони опинилися в королівському дворі. Першим до королівни зайшов старший брат.

— Добрий день, — привітався він.

— Добрий день, — відповіла королівна.

— Тут страшенно гаряче, — сказав старший брат.

— А он під комином іще гарячіше, — відповіла королівна.

Там на жару лежала напоготові розпечена кочерга. Як побачив старший брат ту кочергу, то зі страху й слова вимовити не може. І королівна прогнала його з обсмаленими вухами.

Середньому братові повелося не краще. Зайшов він до королівни й привітався:

— Добрий день.

— Добрий день, — відповіла вона.

— Як тут гаряче! — сказав хлопець.