Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

постійного впливу малих доз радіації в країні щороку зростає кількість хворих із раковими захворюваннями, розумовою відсталістю, нервово-психічними розладами й Генними мутаціями...»

Зб. «Чорнобиль».

«Білоруська енциклопедія»,

1996, с. 7, 24, 49, 101, 149.

«За даними спостережень, 29 квітня 1986 року високий радіаційний фон було зареєстровано в Польщі, Німеччині, Австрії, Румунії, 30 квітня — в Швейцарії та Північній Італії, 1–2 травня — у Франції, Бельгії, Нідерландах, Великобританії, північній Греції. 3 травня — в Ізраїлі, Кувейті, Туреччині...

Закинуті на велику висоту газоподібні й леткі речовини ширилися глобально: 2 травня їх зареєстровано в Японії, 4 травня — в Китаї, 5-го — в Індії, 5 й 6-го травня — в США й Канаді.

Менше тижня знадобилося, щоб Чорнобиль став проблемою цілого світу...»

Зб. «Наслідки Чорнобильської аварії в Білорусі».

Мінськ: Міжнародний вищий

Сахаровський коледж з радіоекології,

1992. С. 82.

«Четвертий реактор, іменований об’єктом «Сховище», і далі зберігає в своєму свинцево-залізобетонному лоні близько 200 тон ядерних матеріалів. Паливо, до того ж, почасти змішалося з ґрафітом і бетоном. Що з ними відбувається сьогодні, не знає ніхто.

Саркофаг споруджували поспіхом, конструкція унікальна, напевно, інженери-розробники з Пітера можуть нею пишатися. Вона мала прослужити тридцять років. Одначе монтували його «дистанційно», плити стикували за допомогою роботів та вертольотів — звідси й щілини. Сьогодні, згідно з деякими даними, загальна площа люзів і тріщин становить понад 200 квадратних метрів, із них і далі вихоплюються радіоактивні аерозолі. Якщо вітер дме з півночі, то на півдні — зольна активність: із ураном, плутонієм, цезієм. Мало того, в сонячний день, коли вимкнено освітлення, у реакторній залі видно стовпи світла, що падають згори. Що це? Дощ також затікає досередини. А якщо волога потрапить у паливовмісні маси, можлива ланцюгова реакція...

Саркофаг — покійник, що дихає. Дихає смертю. Як надовго його ще вистачить? На це також ніхто не дасть відповіді, досі неможливо підступитися до багатьох вузлів і конструкцій, щоб з’ясувати, який у них запас тривкості. Зате всі розуміють: руйнування «Сховища» призвело б до наслідків, либонь, куди страшніших, ніж у 1986-му...»

Журнал «Огонек»,

№ 17, квітень 1996 р.

«До Чорнобилю... на 100 тисяч білоруських жителів було 82 випадки онкологічних захворювань. Нині статистика така: на 100 тисяч — 6 тисяч хворих. Зростання майже в 74 рази.

Смертність за останні 10 років зросла на 23,5%. Від старості помирає 1 людина з 14, переважно працездатні — 46–50 років. У найбільш уражених областях медичний огляд виявив: із 10 людей — сім хворих. Їдеш селами, і територія розрослих цвинтарів приголомшує...» «Донині багато цифр невідомі... Їх усе ще тримають у таємниці, бо вони жахливі. Радянський Союз послав на місце катастрофи 800 тисяч солдатів строкової служби та призваних на службу ліквідаторів, середній вік яких був 33 роки. А хлопчаків забрали служити в армію відразу після школи...

У самій лише Білорусі в списках ліквідаторів значиться 115493 людини. За даними Міністерства охорони здоров’я, з 1990 по 2003 рік 8553 ліквідатори померли. По дві душі на день...»

«Так починалась історія...

1986 рік... На перших шпальтах радянських і закордонних газет — репортажі про суд над винуватцями чорнобильської катастрофи...

А тепер... Уявіть порожній п’ятиповерховий будинок. Будинок без мешканців, проте з речами, меблями, одягом, скористатись якими вже ніхто й ніколи не зможе. Бо цей будинок — у Чорнобилі... Але саме в такому будинку мертвого міста давали невелику прес-конференцію для журналістів ті, кому належалося вершити суд над винуватцями атомної аварії. На найвищому рівні, у ЦК КПРС вирішили, що справу треба розглядати на місці злочину. У самому Чорнобилі. Суд відбувся в приміщенні місцевого Будинку культури. На лаві підсудних шестеро: директор атомної станції Віктор Брюханов, головний інженер Микола Фомін, заступник головного інженера Анатолій Дятлов, начальник зміни Борис Рогожкін, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко, Інспектор Держатоменергонагляду СРСР Юрій Лаушкін.

Глядачеві місця порожні. Сидять самі журналісти. Утім, люди тут уже й не жили, місто «закрили» як «зону жорсткого радіаційного контролю». Чи не тому його й обрали місцем суду? — що менше свідків, то менше галасу. Нема телеоператорів, нема західних журналістів. Звісно, на лаві підсудних усі хотіли бачити десятки відповідальних чиновників, зокрема й московських. Відповісти мала й сучасна наука... Але погодилися на «стрілочників».

Вирок... Віктор Брюханов, Микола Фомін і Анатолій Дятлов отримали по 10 років. У решти терміни були менші. В ув’язненні Анатолій Дятлов і Юрій Лаушкін померли від наслідків сильного радіаційного опромінення. Головний інженер Микола Фомін збожеволів... А от директор станції Віктор Брюханов відбув термін покарання «від дзвінка до дзвінка» — усі десять років. Зустрічали його рідні й кілька журналістів. Подія пройшла незавваженою.

Колишній директор живе в Києві, працює звичайним клерком на одній із фірм...

Так закінчується історія...»

«...Незабаром Україна візьметься до грандіозного будівництва. Над саркофагом, що 1986 року накрив зруйнований четвертий блок Чорнобильської АЕС, з’явиться нове укриття під назвою «Арка». На цей проект 28 країн-донорів найближчим часом нададуть початкові капіталовкладення — понад 768 мільйонів доларів. Нове укриття має проіснувати вже не тридцять, а сто років. І за задумом воно набагато грандіозніше, бо його обсяг має бути достатнім для того, щоб там провадити роботи з перезахоронення відходів. Потрібен масивний фундамент: фактично належить зробити штучний скельний ґрунт із бетонних стовпів і плит. Відтак треба підготувати сховище,