Читати книгу - "Дай сили заплакати. Роман-видіння"

тоді їй дуже добре. Думається легко, чисто, і час од часу вона бачить пророчі видіння. Але розказувати боїться, бо вже за свої пророкування мала біду.

У день, коли почалася війна, її напоумило піти в Мукачево до мадярської жандармерії і радісно заявити: «Гітлер і Хорті будуть побиті, як вошливі пси». Після цієї заяви воші довго рахувала в буцегарні сама Паморока. А от зелений туман пахнув… соком молодих горіхів, чимось дуже тривожним… таким, чого нема в земній природі. І коли з Долини снів у тітчину голову заповзала зелена паморока, у грудях поселявся страх, ніби вона має перестрибнути через величезну прірву… І від цього в Ержії завжди плутались думки, губилися спогади. Найголовніше — зелений туман завше був вісником великих людських бід і страждань. І вона бачила ті біди, хотіла про них попередити, але зелений туман, наче гіркий сік горіхового лушпиння, засідав у горлі, і Паморока не могла вимовити жодного слова. І від цього дуже боліла голова, тому мусила ходити з туго перев’язаним чолом.

У ближніх селах і далеких околицях тітка Ержія була знаменитою не своїми «ружовими» і «зеленими» памороками в голові, а дивовижним умінням знімати з очей більма й повертати людям зір. Цьому дару, як зізнавалась Ержія, вона навчилась у «ружовому тумані».

При помочі невеличкого і блискучого, як шматочок блискавиці, скальпеля, зробленого з уламка коси, вона дуже вправно робила якісь маніпуляції на хворих очах, і до незрячих повертався світ. Навіть до таких безнадійно хворих, хто вже й не сподівався увидіти Боже сонечко. Так тривало роками. За поміччю до неї за старих часів їхали навіть багаті пацієнти із Будапешта, Праги та інших європейських столиць. Але якось — це вже було за сов’єтської влади — привезли сліпого діда. Родичі старого неоднозначно натякали, що дід не із простаків.

На Памороку застереження ніяк не вплинули: хто б не був — жебрак, каліка, а чи барон — свою роботу виконувала совісно й відповідально перед Богом. Так само було з парадним дідом. По недовгім часі після скальпеля Памороки старий уже плакав од радості прозріння і цілував спасительці руки.

Дід і направду випав не з жебрачої тайстри, а виявився батьком якогось великого начальника. І не обласного, а державного. Той великий син, очевидно, дуже любив батька, бо, як оповідали, впродовж кількох літ возив його по столичних клініках, а сонце старенькому так і не посміхнулось в очі. А тут проста сільська тітка Паморока, навіть не вельми напружуючись, вчинила те, чого не могли столичні голови.

Коли про це дізнався високопоставлений син, зібрав усі медичні світила і влаштував їм таку «темну», що і їм світ потьмарився. А ось бабу Памороку за високим указом із Києва щедро вшанували — їй виписали з колгоспу міх кукурудзи, два лантухи картоплі і трохи зернової січки для свині.

Не зосталися в боргу і медичні світила. Вони тихенько винюхали Памороку, й одного дня до баби прилізла «швидка медична». З неї так само неспіхом витяглися двоє вуйків у білих халатах і поважний міліцейський чин. Довго розпитували Памороку про її операції, цікавилися, де вона навчилась їх робити і насамкінець — чи має на це офіційний дозвіл. Уважно вислухавши відповіді Памороки, лікарі чемно пояснили їй: якщо вона і надалі займатиметься цим, вони з радістю виділять їй місце в лікарні, але тільки… у психіатричній. І тільки як пацієнтці.

Почувши це, Паморока страшно перелякалась. З тієї миті у неї почали несамовито тремтіти руки, і більше Ержія вже не могла взяти до рук скальпель-блискавку. Вона почала нидіти, хворіти і, найдивніше, дуже швидко й сама сліпнути.

Якогось осіннього дня вона, намацуючи дорогу ціпком, придибала до нас.

— Буду, Анночко, нині помирати, — спокійно повідомила бабі.

— Ачей, Ержі, ви нині з воза на голову впали, — відповіла баба.

— Буду, Анцьо, нині після полудня вмирати, — знову вела своєї тітка, — прийшла вам борг віддати. Тутки маєте десять рублів, що зичилисьте нам на Успеніє Богородиці.

— Ержі, не фіглюйте. Ви нас іще всіх переживете, — пробувала віджартуватися баба.

— Мене вже кілька днів кличуть. А туди не можна йти із земними боргами, — не зважаючи на бабині слова, вела Паморока.

Так і сталося. Повернувшись додому, Паморока помилася, переодяглась у чисте, лягла на ліжко, схрестила на грудях руки… і тихенько померла. Але, на свою біду, забула зачинити двері. І треба було статися — із села до Памороки в цей час прибігла її старша дочка Ілона. Побачивши на ліжку мертву маму, Ілона почала дико верещати: «Мамко мої дорогі, встаньте! На кого ви нас лишили, мамко, встаньте!».

Істеричні завивання повернули Памороку з того світу. Вона і направду помалу встала, злізла з ліжка й запитала онімілу від дива дочку:

— Ти чого верещиш? Хто тебе просив? Я вже була в дорозі… Я вже бачила своїх… Вони з любов’ю мене чекають. Ти розумієш — мене чекають на дорозі!

Тут же схопила свій ціпок, уперіщила Ілону по спині, вигнала з хати, замкнула на засув двері. Тоді знову чинно лягла в ліжко, так само руки навхрест на грудях склала і… тоді вже заснула навіки. Чи, може, ліпше би сказати, пішла тітка Паморока по тій довгій і вічній дорозі, де її з любов’ю дуже чекали.

Наступного дня, повертаючись із кладовища на поминки Памороки, я раптом помітив, як із Долини снів, окутана рожевим туманом, виходила на один із Єрусалимських пагорбів дивна жінка. Висока, ставна, в довгім сліпучо-білім одязі, вона несла величезний букет голубих троянд. Помітивши вервечку родичів і ближніх, що прямували до обійстя тітки Памороки, таємнича жінка вдячно кивнула головою. Зійшовши на вершину Єрусалимського пагорба, вона пильно, з печаллю, наче прощаючись, оглянула навколишні краєвиди. Далі заклично махнула рукою в бік Долини снів. Звідти довгими білими рибами попливли пасма туману і, наблизившись до пані з голубими трояндами, вмить скупчились й утворили щільну хмарину, схожу на велетенське коло. Жінка зійшла у середину кола й одразу почала на очах танути.

— Бабо, дивіться, бабо, — почав я смикати за рукав бабу Анну. — Ви не видите, з Долини вийшла жінка, тепер там, на Єрусалимськім горбі…

Баба по-філософськи глянула, як на Єрусалимськім горбі в білій хмарі тихо розчиняється-тане пані у сліпучо-білосніжних одежах з букетом голубих троянд, прокашлялась і твердо мовила:

— Тіло — в землю!

Душа — на небеса!

А ми, жеброта, на гостину!

2

Минуло багато літ.

Спекотного полудня я повертався від рідні із сусіднього села на наші Небесі. Парило немилосердно, земля пашіла