Читати книгу - "Все те незриме світло"

із зимовими садами й французькими балконами виходять просто на фортечні мури, поселилася стара швидкісна зенітна гармата під назвою «Вісім-вісім», здатна вистрелювати майже десятикілограмові набої на чотирнадцять із гаком кілометрів.

«Її величність», так австрійці називають свою гармату. Впродовж останнього тижня вони доглядали за нею, як робочі бджоли за маткою. Залили в неї оливи, перефарбували її дуло, змастили її колеса та поскладали до ніг мішки з піском, мов дари.

Велична «Вісім-вісім», смертельно небезпечна монархиня, що мала б захищати їх усіх.

Вернер на сходовому майданчику, на півдорозі до першого поверху, коли «Вісім-вісім» вистрелює двічі поспіль. Це вперше він почув постріл із гармати зблизька — звук такий, наче відірвало горішню частину готелю. Вернер зашпортується й затуляє долонями вуха. Вібрація прокочується стінами донизу, до фундаменту, а тоді знову вгору.

Він чує, як австрійці двома поверхами вище підповзають до гармати, перезаряджають її, а тоді все віддаленіші різкі звуки обох набоїв, як ті просвистують у повітрі над океаном, уже за три з гаком кілометри від них. Один із солдатів співає, усвідомлює він. Або ж, мабуть, навіть не один. Може, вони всі співають. Восьмеро військових із Люфтваффе, жоден із яких не проживе й години, співають своїй монархині любовну пісню.

Вернер поспішає через вестибюль за променем зі свого польового ліхтаря. Гармата вистрілює втретє, й десь близько розбивається скло, й потоки сажі з гуркотом ллються димарем, а стіни готелю бринять, мов ударений дзвін. Вернер непокоїться, що звук виб’є йому зуби.

Він відчиняє двері в підвал і завмирає на мить, йому паморочиться в голові.

— Оце й усе? — питає він. — Вони й справді наступають?

Але хто йому відповість?

Сен-Мало

У будинках обабіч вулиць останні неевакуйовані містяни прокидаються, стогнуть, зітхають. Старі діви, повії, чоловіки за шістдесят. Маруди, колабораціоністи, скептики, пияки. Черниці різних орденів. Бідняки. Уперті. Сліпі.

Хтось поспішає до протибомбових сховищ. Хтось каже собі, що це просто навчальна тривога. Хтось затримується захопити ковдру, молитовник чи колоду гральних карт.

Бої почалися два місяці тому. Шербур звільнили, Кан звільнили, Ренн теж. Половина західної Франції звільнена. На сході совіти відбили Мінськ; польська Армія Крайова бунтує у Варшаві; кілька газет осміліли аж до припущення, що настав переломний момент.

Але не тут. Не в цій останній цитаделі на краю континенту, не в цьому останньому німецькому опорному пункті на бретонському узбережжі.

Тут, перешіптуються люди, німці відновили два кілометри підземних коридорів під середньовічними стінами; тут збудували нові системи оборони, нові трубопроводи, нові шляхи для відступу, підземні комплекси гідної подиву складності. Під напівострівним фортом Ла Сіте, через річку від старого міста, є кімнати з перев’язувальними матеріалами, кімнати з амуніцією, навіть підземний госпіталь, принаймні так кажуть. Там провітрюване приміщення, є цистерна для води на двісті тисяч літрів і прямий зв’язок із Берліном. Там вогнеметні міни-пастки, доти з перископічними прицілами; німці наскладали досить боєприпасів, щоб вистрілювати набої в море весь день, щодня, цілий рік.

Тут, шепочуть вони, з тисяча німців, готових загинути. Або п’ять тисяч. А то й більше.

Сен-Мало. Вода оточує місто з чотирьох боків. Його зв’язок із рештою Франції щонайтонший: дамба, міст, піщана коса. Ми насамперед малонці, кажуть жителі Сен-Мало. Потім — бретонці. Французи — якщо на це ще лишається місце.

При світлі зливи граніт виблискує синім. За найвищих припливів море прокрадається аж у підвали середмістя. За найнижчих відпливів порослі мушлями краї тисяч уламків кораблів стирчать над водою.

За три тисячоліття цей невеликий мис бачив багато облог.

Але такої — ніколи.

Бабуся притискає верескливого малюка до грудей. За кілометр від неї, за районом Сен-Серван, пияк, помочившись на вулиці, знімає з огорожі листок паперу. «Термінове повідомлення жителям міста! — написано на ній. — Негайно виходьте на відкриту місцевість».

На островах виблискують вогнем зенітки, великі німецькі гармати в старому місті знову зі свистом випускають залп, а триста вісімдесят французів, ув’язнених в острівному форті Насьональ, за чверть милі від берега збиваються докупи в залитому місячним світлом дворику й дивляться на небо.

Після чотирьох років облоги що принесе їм ревіння все ближчих бомбардувальників? Порятунок? Загибель?

Ляскіт рушничних пострілів. Барабанний стукіт зеніток. Десяток голубів, що всілися на церковному шпилі, прямовисно шугають донизу й роблять коло над морем.

Будинок номер чотири по рю Воборель

Марі-Лор Леблан одним-одна стоїть у своїй кімнаті, нюхаючи листівку, яку не може прочитати. Виють сирени. Вона зачиняє віконниці й замикає вікно на клямку. Щомиті літаки наближаються; кожна секунда — це втрачена секунда. Їй треба було б бігцем спускатися. Їй треба було б дістатися до кутка в кухні, звідки маленький люк веде в погріб, повен пилу, поточених мишами килимів і старезних валіз, яких давно ніхто не відчиняв.

Натомість вона повертається до столу в ногах ліжка й стає на коліна поряд із моделлю міста.

Знову її пальці знаходять фортечні мури, Бастьйон д’ля Олянд, маленькі сходи, що ведуть униз. У цьому вікні, отут, у справжньому місті, якась пані вибиває килими щосуботи. Із цього ось вікна одного разу хлопчик крикнув: «Дивися під ноги, ти що, сліпа?»

Віконне скло дрижить у рамах. Зенітки випускають ще один залп. Земля ще трішечки прокручується навколо своєї осі.

Під її пальцями мініатюрна рю д’Естре перетинається з мініатюрною рю Воборель. Її пальці звертають направо, ковзають дверними прорізами. Перший, другий, третій. Четвертий. Скільки разів вона це вже робила?

Номер чотири — високий, схожий на занехаяне пташине гніздо будинок її двоюрідного дідуся Етьєна. Будинок, у якому вона прожила чотири роки. У якому, на шостому поверсі, вона сама-одна стоїть на колінах, а дванадцять американських бомбардувальників із ревом летять у її бік.

Вона натискає на крихітні вхідні двері, спрацьовує прихована засувка, і маленький будиночок відділяється від моделі. Він завбільшки з пачку сигарет її батька.

Тепер бомбардувальники так близько, що підлога під її коліньми починає пульсувати. У коридорі дзвенять кришталеві підвіски на люстрі над сходами. Марі-Лор повертає димаря на мініатюрному будиночку на дев’яносто градусів. А тоді забирає три дерев’яні планочки, які слугують йому за дах, і перевертає його.

Їй на долоню падає камінь.

Він холодний. Завбільшки з голубине яйце. Формою схожий на краплю.

Марі-Лор затискає крихітний будинок в одній долоні, а камінь — в іншій. Кімнатка здається хисткою, ненадійною, наче гігантські пальці ось-ось проламають її стіни.

— Papa?[2] — шепоче вона.

Підвал

Під вестибюлем «Бджолиного готелю» — корсарів підвал, вирубаний у фундаменті. Позаду ящиків, шаф і панелей для інструментів стіни з голого граніту. Стелю підпирають три обтесані вручну масивні балки, яких кіньми приволокли з древнього бретонського лісу й поставили на місце кілька століть