Читати книгу - "Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є"

що ми не можемо дати нашим дітям того, чого не маємо самі. Життя, сповнене щирості і відданої любові, — це вагомий доказ наших успіхів у вихованні, яких не досягнути методами, вичитаними із порадників для батьків.

Того похмурого листопадового дня я усвідомила, що в життєвій подорожі варто прислухатися і до голови, і до серця водночас, а я свого серця не слухаю.

Нарешті я підвелася, схопила зі столу маркер, накреслила лінію під колонкою «Погано» і написала під нею «Я». Виявилося, що ця колонка досконало характеризує моє власне життя.

Я схрестила руки на грудях, вмостилася в кріслі й подумала: «Просто чудово. Я живу прямісінько у перерахованому тут лайні».

Близько двадцяти хвилин я безтямно вешталася будинком, намагаючись не бачити очевидного і не робити нічого неочікуваного, але не могла викинути з голови цих слів. Я не могла повернутися назад, отож зробила те, що спало мені на гадку як найкращий вихід: я склала аркуші паперу охайними квадратиками і запхала їх до пластикової коробки, що чудово поміщалася у мене під ліжком поряд із рулоном різдвяного обгорткового паперу. І не відкривала цієї коробки до березня 2008 року.

Я знайшла по-справжньому хорошого психотерапевта і розпочала рік серйозної внутрішньої роботи над собою, яка назавжди змінила моє життя. Ми з Діаною, моїм психотерапевтом, досі регочемо, згадуючи той перший сеанс. Діана, яка проводить психотерапевтичні сеанси своїм колегам по фаху, почала його з обов’язкового запитання: «Отже, що відбувається?» Я витягнула список «Добре» і, не змигнувши оком, сказала: «Мені потрібно якомога більше якостей із цього переліку. Знадобилися б і чіткі поради та інструкції. Жодних занурень у підсвідомість. Жодних пришелепкуватих розмов про дитинство або щось подібне».

Це був довгий рік. У своєму блозі я ніжно називаю його «духовним пробудженням — 2007». Мені такий стан здавався класичним нервовим розладом, але Діана назвала його духовним пробудженням. Гадаю, ми обидві мали рацію. Насправді я починаю сумніватися, що одне можливе без іншого.

Звісно, те, що перелом стався у листопаді 2006 року, — це не збіг обставин. Так зійшлися планети: я тільки-но відмовилася від цукру і борошняних страв; це трапилося напередодні мого дня народження (то в мене завжди час для роздумів), я «вигоріла» на роботі і була на піку осмислення середнього віку.

Люди говорять про «кризу середнього віку», але це не так. Це переломний період — пора, коли відчуваєш нездоланне бажання жити омріяним життям, а не так, як «годиться». Переломний період — це пора, коли Всесвіт кидає тобі виклик: або продовжувати жити, як від тебе очікують, або прийняти себе таким, який ти є.

Середній вік — це, безумовно, пора подорожей, які відкривають істину, але упродовж життя з нами трапляється також чимало інших подій:

• одруження;

• розлучення;

• народження дітей;

• одужання після хвороб;

• переїзд;

• «спорожніле гніздо»;

• вихід на пенсію;

• досвід втрати або емоційної травми;

• праця, що висмоктує всі душевні сили.

Будильник Всесвіту частенько дзеленчить, намагаючись нас «розбудити», але ми квапливо його вимикаємо і спимо далі.

Як виявилось, я мусила подолати заплутаний і довгий шлях. Я помалу шкандибала вперед, аж поки одного дня, виснажена, в забрьоханих дорожніх черевиках, не подумала: «О, Боже мій! Я відчуваю себе інакшою. Я відчуваю себе щасливою і справжньою. Я все ще боюся, але разом з тим почуваюся по-справжньому хороброю. Щось змінилося, — і воно пронизує мене до кісток».

Я стала здоровішою, радіснішою і вдячнішою життю, ніж будь-коли раніше. Я почувалася врівноваженішою, впевненішою і на диво позбавленою тривожності. Моя творчість спалахнула з новою силою, я заново налагодила стосунки з родиною та друзями і, що найважливіше, уперше в житті почувалася комфортно.

Я навчилася звертати більше уваги на те, що відчуваю я, а не на те, «що подумають інші». Я встановлювала нові особисті кордони і позбувалася потреби догоджати іншим, комусь щось доводити і бути ідеальною. Я почала частіше говорити «ні» замість «авжеж» (а потім почуватися скривдженою і роздратованою). Я почала відповідати: «О, чорт, звісно, що так!» замість «Звучить непогано, але у мене дуже багато роботи» або: «Я зроблю це, коли ________________ (схудну, буду вільною, краще підготуюся)».

Крокуючи разом із Діаною шляхом до щиросердного життя, я прочитала близько сорока книжок, включно з усіма мемуарами про духовне пробудження, які потрапляли мені під руку. Вони виявилися надзвичайно корисними, але я все ж таки мріяла про книгу, яка б водночас надихала, відкривала джерела сили і слугувала чимось на кшталт путівника для мандрівників власною душею.

Одного дня, коли я розглядала високий і хиткий стіс книжок у себе на тумбочці, мене осінило! Я хочу розповісти про свій власний досвід. Я розкажу історію про те, як цинічна напиндючена вчена стала втіленням стереотипу, який висміювала все своє доросле життя. Я зізнаюся у тому, як у середньому віці почала одужувати, дбати про здоров’я, відкривати творчість і емоційно шукати духовність, цілими днями розмірковуючи над такими речами, як добродійність, кохання, вдячність, творчість, автентичність, і якою невимовно щасливою стала. Я назву це щиросердністю.

Пригадую також, як подумала: «Перш ніж писати мемуари, потрібно використати це дослідження і написати інструкцію до щиросердного життя!» До середини 2008 року я наповнила три величезні коробки записниками, щоденниками і стосами даних. Я присвятила новому дослідженню незліченну кількість годин. У мене було все, що потрібно, зокрема палке бажання написати книгу, яку ви тримаєте в руках.

Того фатального листопадового дня, склавши перелік закономірностей і усвідомивши, що досі не жила і не любила від щирого серця, я по-справжньому не могла повірити у власне відкриття. Цих аркушів було замало, щоб переконатися. Я мусила глибоко зазирнути у себе й усвідомлено обрати віру... Віру в себе і намір жити іншим життям. Чимало сумнівів, пролитих сліз, а потім безліч радісних моментів — ця віра допомогла мені розгледіти істину.

Тепер я бачу, що сприйняття свого життя і любов до себе — найсміливіший учинок, на який ми наважуємося.

Тепер я бачу, що прагнення до щиросердного життя аж ніяк не нагадує спроби дістатися певного пункту призначення. Це наче намагання дістати зірку на небі. Насправді ми ніколи не наблизимося до неї впритул, але знатимемо напевне, що рухаємося у правильному напрямі.

Тепер я бачу, що такі дари, як сміливість, співчуття і взаємини з людьми приносять результат лише тоді, коли в них вправляються. Щодня.

Тепер я бачу, що формування одних якостей і відмова від інших, котрі з’являються серед десяти орієнтирів, — це не «список завдань». Це не те, що можна виконати або здобути, а потім викреслити з переліку. Це праця всього життя. Це праця душі.

Якщо йдеться про мене, повірити — означало прозріти. Спочатку я повірила, і тільки потім змогла побачити, що ми по-справжньому можемо змінити себе, свої сім’ї і своє оточення. Нам потрібно лише знайти сміливість жити і кохати всім серцем. Для мене честь вирушити в цю подорож із вами!

Подяки

Найглибша вдячність:

Патриції Броат, Карен Кейзі, Карен Черняєв, Кейт Крото, Ейпріл Даль, Ронді Дірінґ, Сіду Фаррар, Маргариті Флорес, Карен Голмс, Чарльзу Кайлі, Поллі Кох, Шону Островскі, Коулу Швайкгардту, Джоані Шумейкер, Дейву Спону, Діані Стормс, Ешлі Тілл, Сью Тілл, Елісон Ванденберґ, Йоланді Вілльяреал, Джо-Лінн Ворлі, моїм друзям-натхненникам, моїй сім’ї і групі The Lovebombers.

Вступ. Щиросердне життя

Щиросердним я називаю підхід до життя з точки зору власної цінності. Жити так —