Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

нову роботу, про своїх нових колег, зокрема про мою напарницю Франческу та командира бази полковника Вескотта.

Скучаючи за читачами, я почав показувати ці нотатки друзям і знайомим, і абсолютно несподівано для себе після перших двох оповідань отримав прохання продовжувати. Мої друзі з цікавістю стежили за пригодами смішної, на перший погляд, сицилійки та суворого, як на перше враження, командира бази.

За півроку цих оповідань назбиралося на книжку. Проте, коли я спробував упорядкувати свої короткі історії, книжка стала більше схожа на клаптикову ковдру, аніж на якесь серйозне чтиво. Бачите, весь фокус у тому, що мої герої — живі люди, і в житті часто чинять геть не так, як би мені, письменникові, хотілося. Я очікую від них одного, а вони, на зло мені, роблять геть інше! Я хочу, щоб ми з напарницею в книжці були схожі на Бетмена та Жінку-Кішку, а в житті нагадуємо радше Тарапуньку й Штепселя. Я хочу, щоб ми з напарницею були командою, на кшталт Шерлока Голмса і доктора Вотсона, а нагадуємо радше Малюка і Карлсона. Причому Малюк — це я, а Карлсон — моя дорога напарниця, бо вона постійно потрапляє в різні халепи і все, до чого торкається, вибухає, горить і розбивається на сто тисяч осколків. Я, буває, часто сварюсь і серджуся на своїх героїв, а вони чхати хотіли на мої письменницькі амбіції, поводяться собі як хочуть і роблять усе, що їм заманеться.

Тому те, що ви прочитаєте в цій книжці, — цілковита й беззаперечна правда, з поправкою на легкі спроби автора не втратити власного обличчя й надати подіям хоч краплину правдоподібності, оскільки те, що відбувалося насправді, виглядало так тупо, що мені соромно було б таку книжку і в руках тримати.

Отже, почнімо спочатку.

* * *

Моя напарниця — сицилійка. Її батьки емігрували сорок років тому з провінції Аґрідженто і, як усі італійці, зберегли в США шматочок своєї батьківщини.

Коли ми познайомились, вона швидко вивчила моє ім’я на український манер «Андрій», а коли дізналася, що в мене є ще й бурят-монгольське ім’я Dorje, то прочитала його як Джорджіо. Так це ім’ячко до мене й прилипло. Так що тепер я Джорджіо. Усі мене так кличуть. Але якщо Франческа сердиться, то кличе мене «Андрій». Отож якщо почуєте від моєї напарниці «Андрій» — вважайте, що я в халепі.

Від Франчески я дізнався, що:

— справжня сицилійська піца робиться з риби й морепродуктів;

– корж на піцу має бути такий тоненький, щоб крізь нього можна було дивитися фільми;

– піцу можна зробити з чого завгодно, але пепероні в піцу додають тільки американці;

– справжня паста (макарони) — та, що зробила власними руками її мама. Усе інше — сурогат і отрута;

– справжні соуси до пасти — ті, що зробила її мама. Усе інше — сурогат і отрута;

– справжнє песто (хоч на Сицилії песто не вельми популярне) — те, що зробила її мама. Усе інше — сурогат і отрута;

– антіпасто — самостійна страва, і це не обов’язково салат. Це може бути набір сирів, ковбас та овочів. І подається він перед основними стравами;

– зазвичай сімейний обід у вихідні триває годин шість і плавно переходить у вечерю;

– нормальна людина повинна за день випивати по два літри вина;

– це нормально, коли сицилійка з восьми годин робочого часу безперестанку говорить сім з половиною, витрачаючи півгодини на те, щоб віддихатися;

– якщо ви не знаєте, що таке «аранчіні», то жодна пристойна сицилійка або сицилієць з вам не розмовлятиме взагалі (я й тепер доволі приблизно знаю, що воно таке, однак це не заважає моїй напарниці говорити безперестанку сім з половиною робочих годин);

– взувати на роботу «шпильки» — це нормально. Байдуже, що місце роботи — військова база (латиноамериканські дівчата вбирають до шпильок ще й сукні зі стразами);

– італійська мова дуже експресивна і нею дуже кльово лаятись (щоправда, я не зміг вимовити жодної лайки);

– розповідь усіх італійців про початок життя в США завжди (ЗАВЖДИ!!!) починається однаково: «Я приїхав (мої батьки приїхали) з одним (двома) доларами в кишені»;

– у всіх незрозумілих ситуаціях треба плакати (байдуже, чоловік ти чи жінка).

Я називаю напарницю Чессіна, як зменшувально-пестливе від повного імені. Якщо чесно, то я сам його вигадав і не впевнений, чи взагалі є така форма. Але звернення дівчині сподобалось, хоч так звертатися до неї дозволено тільки мені.

Наш суперінтендант [1] Сара МакКарті кличе її деколи «Ческа». На відміну від «Чессіни», така форма де‑не-де використовується в Європі. Окремо Франческа ненавидить похідне «Чіззі»: «Собаче прізвисько!» — бурчить дівчина, коли її хтось намагається так назвати. Так її звуть старші брати, коли хочуть позлити.

Зазвичай же я звертаюсь до неї «bambina» (дитина) або «ragazza» (дівчинка).

А ще моя напарниця схожа на підлітка. Причому натурально схожа. Франческа невисока, має широко розкриті великі й жадібні до знань очі, весь час усміхається. І не ходить, а бігає. І навіть не бігає, а підстрибує. На ранкових летючках Франческа малює на документах НАСА метеликів (має спеціальну ручку з п’ятьма кольорами), а після летючок, коли ми очікуємо на свої кейси (щоденні завдання), аж пританцьовує на місці з нетерпіння.

І голос. Голос — ось головна біда Франчески. Тонкий і високий. Навіть не підлітковий, а дитячий. Може, причина у зв’язках, може, в розмірі легенів, я не знаю. Але в моєї старшої дочки й то голос нижчий і доросліший, аніж у Чессіни. Через це напарниця часто потрапляє в різні смішні ситуації.

Коли Франческа у свій перший робочий день зайшла на КПП, черговий солдат лагідно на неї подивився й спитав:

— Привіт, маленька, ти до кого? — сицилійка, котра була ще не знайома з місцевими порядками, замість того, щоб назвати своє прізвище, підрозділ і поставити відбиток пальця на спеціальний сканер, пропищала:

— Я до Джона Баррела в командний центр!

— Секунду! — солдат узяв слухавку й сказав: — Дитина до Баррела, оформлюю перепустку.

Пропустивши повз вуха «дитину», Франческа стала терпляче чекати, коли її пропустять на її ж робоче місце. Через десять хвилин прийшов старший офіцер Баррел і довго не міг зрозуміти, чому йому дали для заповнення форму перепустки для членів родин службовців.

— То хто до мене прийшов? Яка дитина? — допитувався багатодітний Баррел, хоч викликові не здивувався, бо кожне з його п’яти дітей теоретично могло провідати батька у своїх справах.

— Оця, — солдат показав на Франческу, що чемно сиділа на стільчику, теліпаючи ногами й надимаючи бульки з рожевої жуйки.

Узагалі, надимати жуйкові бульки — одна з її улюблених забав. Як і ліпити ті жуйки де попало. Мене, якщо чесно, це трохи дратує, і тому я тримаю на робочому місці ніж і серветки. Щойно напарниця десь зникає з кабінету, я відколупую всі ті жуйки, які вдається знайти. Була ідея наліпити їх напарниці на монітор, або ще краще — викласти з них її портрет, але я ніяк не наважусь, бо скульптор з мене ще той.

Баррел подивився на дівчину, гмикнув і покликав її.

— Вона в нас працює, — пояснив солдатові і, звертаючись до Франчески, сказав: — Підходиш, ставиш великий і вказівний пальці сюди, на сканер. Потім проходиш. Усе ясно?

Солдат, не відриваючи очей, дивився на свій монітор, де після процедури сканування відбитків пальців з’явилося досьє дівчини. У колонці «рік народження» стояли цифри «1992».

Але найсмішніше відбувається у командному центрі під час переговорів з Г’юстоном і нашими Центрами контролю місій на