Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"

214
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 191
Перейти на сторінку:
у структурі незалежної української держави, він без сумніву був би провідним науково-публіцистичним есеїстом, організатором культурно-політичних імпрез та амбасадором української інтелектуальної творчости. Він це робив би, мабуть, не як університетський професор, але, правдоподібно, як голова окремого відділу в системі кабінету міністрів.

А втім цю діяльність він виконував великою мірою й на своїй скромній посаді університетського професора. Тому було б несправедливо обмежити мою прелімінарну оцінку тільки його друкованими працями, не згадавши його унікальної в нас ролі рушія інтелектуального неспокою та, якщо вживати тепер модного американського терміну, “комунікатора” українських інтелектуальних вартостей як на українському, так і на американському й навіть на світовому форумах.

Іван був небувалим явищем в українському житті. Він без сумніву народився під щасливою зіркою. Тяжко собі уявити оточення, яке б стимулювало більше, ніж те, що творили його батьки та брати його матері. Символічним було теж місце народження Івана — Відень 1919 р., один із найкосмополітичніших інтелектуальних центрів Европи. Між 1919–1921 роками віденський дім адвоката та політика Павла Лисяка{5} та його дружини педагога та суспільно-політичної діячки Мілени Рудницької{6} був, як пише Іван Кедрин, “одним із центрів, де зустрічалися провідники тодішньої політичної еміграції”[1]. Іван, що з молоком матері дістав свої інтелектуальні зацікавлення уже напевно прислуховувався до політичних дебатів, ще тоді, коли “під стіл пішки ходив”.

Після переїзду батьків до краю та їхнього розлучення він виростав під духовою опікою клану Рудницьких у Львові. А цей клан був унікальним. Матріярхом його була небуденна жінка, якій українська нація повинна буде колись поставити пам’ятник вдячности. Ольга Рудницька{7}, сама з роду Шпігелів (1864–1950), залишилася вдовою після ранньої смерти свого чоловіка нотаря Івана (1855–1906), діда нашого Івана{8}, з п’ятьма дітьми. Хоч і неукраїнка, яка — за свідченням її сина Івана Кедрина — ніколи не вивчила добре української мови, з пієтизму до свого чоловіка виховала всіх своїх дітей свідомими українцями, дала їм усім вищу освіту. І так українська нація дістала “п’ятірне гроно” — п’ять талановитих провідників у різних ділянках життя: найстарший син Михайло{9} (1889–1975) став провідним літературознавцем і естетом, що вимагав від українських учених придержуватися в оцінці творів української літератури світових стандартів, і спеціялізувався одночасно в англійській, французькій та італійській літературах. Володимир{10} (1890–1974), за професією нотар (як і батько), був визначним громадським діячем як у краю, так і на еміграції. Мати Івана Мілена (1892–1976) має заслуги як голова українського жіночого руху та як політична діячка, що захищала українську справу як у польському Сеймі, так і на форумі Ліги Націй у Женеві. Іван Кедрин{11} (1896) — єдиний живий із “грона”, не тільки нестор української публіцистики. Як довголітній кореспондент, а опісля редактор “Діла”, він своїм талановитим пером створив епоху українського політичного репортажу, а, крім того, подарував нам свої мемуари — перлину того жанру. Наймолодший із братів Рудницьких Антін{12} (1902–1975) — музика, композитор і диригент опер у Києві та Харкові.

Можна зрозуміти Івана, чому ним так оволоділа харизма Рудницьких, що він вирішив вживати дівоче прізвище своєї матері як своє основне прізвище. Це було дуже болюче для батька, що до своєї смерти у 1948 р. забезпечував свого сина матеріяльно. Десь у 1947 р., в Геттінгені дав мені для прочитання свою кореспонденцію з Іваном, в якій син і батько, Павло Лисяк дуже чітко обстоювали свої протилежні позиції, не знайшовши спільного знаменника.

До тридцяти років свого життя Іван мав щасливу долю. Народившися, як вже було сказано, в сім’ї провідників українського життя, котрі обоє мали великі інтелектуальні зацікавлення, він змалку звик до книжки як до нормальної людської потреби, а виростаючи під опікою клану Рудницьких, — став інтелектуальним гурманом, Він мав повну свободу студіювати, що йому подобалося, читати, що було цікаве, ходити на публічні лекції, концерти та всякі культурні імпрези. Навіть війна йому не перешкодила. Щойно осінню 1939 р. він залишив Львівський університет, а вже у 1940 р. міг продовжувати студії, спочатку в Берліні, а від 1943 р. до весни 1945 р. — в Карловому університеті в Празі.

Властиво, інтелектуальною батьківщиною Івана була філософія, зокрема німецька ідеалістична філософія 18–20 ст. Тому в центрі уваги його пізнішої кар’єри як історика було історичне пізнання. Як частина філософії історичне пізнання є типовим для німецького історизму, добре відомого Іванові, з яким він в основному солідаризувався. На тій базі він створив собі чітку структуру українського минулого як частини добре йому відомого західнього інтелектуального розвитку. Це особливо торкалося середньовіччя, яке, (що стосується історії Східньої Европи), залишалося більш-менш білою плямою для його західних авторитетів, а в Степана Томашівського (українського авторитету Івана) українське середньовіччя було хоч своєрідною, але все таки складовою частиною західньоевропейського розвитку. В короткій синтетичній формі Іван виклав свій погляд під час дискусії за круглим столом на українській історичній конференції в Лондоні (Онтаріо) вже 31 травня 1978 р.{13} Економічні, соціяльні, навіть релігійні проблеми були для нього, як він публічно й приватно не раз підкреслював, зовсім чужими, зокрема ж дві перші. Політична історія була йому потрібна, але тільки як хронологічні рамки. Іван концентрував свою увагу на ділянці, що його захоплювала ще в студентські роки, себто на досліді української суспільно-політичної думки. Коротше кажучи, історія як така не була для Івана вихідною точкою й покликанням, а радше практичним використанням історії для вивчення її абстрактної еманації та реалізованої нею дійсности саме для розуміння розвитку суспільно-політичної думки. (Цікаво, як він сам оцінював свою творчість. Збірка його основних праць, що вийшла у 1973 р. у видавництві “Сучасність”, має вибраний ним самим багатомовний заголовок: “Між історією і політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки”).

Тому що в Україні суспільно-політична думка зародилася приблизно в половині 19 ст., самостійні досліди Івана охоплювали період від того часу до тридцятих років нашого століття. Іван, який студіював на факультеті політичних наук у Берліні та Женеві, ніколи не став “кремлезнавцем”. Це відповідає логічним передумовам його занять: після 1933 р. в осередньосхідних землях, а після другої світової війни і в Західній Україні суспільно-політична думка перестала розвиватися, отже не було належної бази для дослідів.

Ті основні зацікавлення Івана вирішили також форму його вислову. Монографія, що вимагала б довголітніх “чорноробочих” архівних дослідів і в результаті мусіла б включати великий пояснювальний матеріял у формі приміток, тяжкий для логічного систематизування, а ще до того вимагала б кілька паралельних полюсів

1 2 3 ... 191
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Iсторичнi есе. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Iсторичнi есе. Том 1"