Читати книгу - "Ресторан на краю Всесвіту"

його пошуками та пошуками корабля, що викрав Зафод, вогонові було байдуже.

У нього на думці було щось зовсім інше.

Кажуть, що вогони не ставляться зверхньо до хабарів і підкупу, так само як і море не дивиться на хмари зверху вниз, і у даному випадку це було б цілком слушним зауваженням. Коли йому траплялося чути слова “непідкупність” чи “моральні чесноти”, він досягав з полиці тлумачного словника, та коли його вуха вловлювали дзенькіт монет у великих кількостях, то хапав підручник з правил поведінки і жбурляв його подалі від себе.

Виявляючи невгамовність при знищенні Землі та усього на ній сущого, керувався він не зовсім і не виключно відданістю професійним обов’язкам.

Існували навіть сумніви, чи справді існував план збудувати цей відтинок магістралі, але врешті-решт цю справу якось вдалося залагодити.

Він відразливо хрюкнув від задоволення.

– Комп’ютере, – проквакав вогон, – з’єднай мене з моїм психіатром.

Через кілька секунд на екрані з’явилося обличчя Гега Хелфрунта, на якому сяяла усмішка людини, яка знає, що між обличчям вогона та її власним зараз пролягає відстань у десять світлових років. А ще у цій усмішці можна було помітити відблиск іронії. Хоча вогон незмінно називав його “своїм власним фахівцем з догляду за мізками”, там не було за чим доглядати, І, якщо по правді, то вогон працював на Хелфрунта, а не навпаки. Останній сплачував до біса великі гроші за деякі його брудні послуги. Найуславленіший і процвітаючий психіатр, він разом із консорціумом своїх колег був ладний витратити будь-яку суму грошей, коли стало скидатися на те, що на кону опинилося майбутнє психіатрії.

– Ну, що, – озвався він. – привіт, мій капітане Вогон Простетник. А як ми себе почуваємо сьогодні?

Капітан вогонів розповів йому, що за кілька останніх годин, наводячи дисципліну, він позбувся майже половини своєї команди. Усмішка Хелфрунта не вгасала ні на мить.

– Добре, – сказав він, – я вважаю це абсолютно нормальною поведінкою для вогона. Ви ж самі добре знаєте. Природний і здоровий перехід агресивних інстинктів у безпричинно жорстокі дії.

– Але ви завжди так кажете, – прохрипів вогон.

– Теж добре, – відповів Хелфрунт, – я вважаю це абсолютно нормальною поведінкою для психіатра. Добре. Отож сьогодні ми обидва у дуже хорошому психічному стані. А тепер пора, розповісти, що у вас нового з виконанням завдання.

– Ми розшукали корабель.

– Чудово, – зрадів Хелфрунт, – чудово. А хто на борту?

– Там землянин.

– Прекрасно! А..?

– Жінка з тієї ж планети. Вони останні.

– Добре, добре, – засяяв Хелфрунт. – Хто ще?

– Один хлопець на ймення Префект.

– Так?

– І Зафод Бібльброкс.

На якусь мить посмішка Хелфрунта потьмарилася.

– Ось як, – озвався він. – Я так і думав. Дуже шкода.

– Це ваш близький друг? – поцікавився вогон, якому колись трапилося почути такий вислів, і він вирішив випробувати його у розмові.

– Та ні, – відповів Хелфрунт, – ви ж повинні знати, що з нашою професією ми не заводимо близьких друзів.

– А, – гмукнув вогон, – професійна нейтральність і неупередженість.

– Ні, – весело відповів Хелфрунт, – звідкіля їм узятися.

Він помовчав. Посмішка залишалася на губах, але очі дивилися похмуро.

– Знаєте, цей Бібльброкс, – сказав він, – мій клієнт і приносить мені найбільші зиски. Про такі проблеми з особистістю, як у нього, може мріяти будь-який психоаналітик.

Перш ніж відігнати цю думку, він ще трохи насолоджувався нею.

– Одначе, – продовжував він, – ви готові виконати завдання?

– Так.

– Гаразд. Негайно знищіть корабель.

– А як же Бібльброкс?

– Ну, що ж, – пожвавлено відповів Хелфрунт, – одним більше, одним менше. Яка різниця. І зник з екрана.

Капітан вогонів натиснув кнопку переговорного пристрою, який з’єднав його з тим, що залишилося від команди.

– Приготуватися до атаки! – наказав він.

Саме у цю хвилю Зафод Бібльброкс на весь голос вигукував прокльони у себе в каюті. Дві години тому він сказав, що вони вирушать до ресторану на краю Всесвіту, щоб там перекусити. Після цього виникла гаряча суперечка з корабельним комп’ютером, і він кинувся до себе в каюту, погрожуючи, що вираховує фактори непередбачуваності на папері. Завдяки Двигунові непередбаченості зореліт “Золоте серце” став найпотужнішим і найнепередбачуванішим кораблем з усіх існуючих. Для нього не було нічого неможливого. Лише не варто було забувати і завжди пам’ятати, що він був настільки непередбачуваним, що неможливо було сподіватися, що трапиться саме те, чого ви прагнете.

Ще коли Зафод був президентом, він, замість того, щоб урочисто відправити зореліт у перший політ, викрав його. Він не міг переконливо пояснити, чому це зробив. Щоправда, не треба забувати, що корабель таки йому подобався.

Він не знав, чому став президентом Галактики. Щоправда, хіба що тому, що це видавалося йому хорошою розвагою.

Він не знав, що існували набагато вагоміші підстави, ніж ці дві, і що вони поховані глибоко у темних і недоступних ділянках двох його мізків.

Йому б краще позбутися цих темних недоступних ділянок двох його мізків, бо час від часу вони виплигували на поверхню й у світлих і радісних ділянках його свідомості з’являлися дивні думки, які відволікали його від того, що він вважав основним заняттям свого життя – тобто від розваг. Наразі було, однак, не до розваг. У нього скінчилися терпіння й олівці, він відчув голод.

– А щоб йому астероїд у печінку! – вилаявся він.

Саме у цю хвилину Форд Префект перебував у повітрі. Не те, щоб вийшло з ладу штучне гравітаційне поле корабля. Просто він мчав сходами між двома відсіками корабля, які вели до кают корабельної команди. Стрибок був надто високий, щоб отак просто виконати його одним махом, і тому він приземлився незграбно, похитнувся, ледь утримався на ногах і одразу помчав коридором, перекинувши кілька мініатюрних роботів-слуг, завернув за ріг, ввірвався до Зафодової каюти і, не зволікаючи довго, одразу виклав усе, що його тривожило.

– Вогони, – сказав він.

Трохи раніше Артур Дент вийшов зі своєї каюти і вирушив на пошуки чашки чаю. Він відважився на цей похід без великого ентузіазму,