Читати книгу - "Танок драконів"

залишали по собі дедалі більше трупів. Хтось умирав від голоду, хтось — від холоду, хтось — від хвороби. А хтось — від руки колишніх побратимів, разом з якими вони виступили на південь на чолі з Мансом Рейдером, королем-за-Стіною.

«Манс переможений,— розпачливо перемовлялися зацілілі,— Манс у полоні, Манс помер».

— Гарма загинула, Манса схопили, а всі решта розбіглися й покинули нас,— повідомила Будячина, зашиваючи Варамирову рану.— Тормунд, Плаксій, Шестишкурий — усі браві нальотчики. Де вони нині?

«Вона не впізнала мене,— збагнув тоді Варамир,— та й не дивно». Без своїх звірів він нічим не вирізнявся серед інших. «А я ж був Варамиром Шестишкурим, який переломив хліб з Мансом Рейдером». Ім’я Варамир він узяв собі в десятирічному віці. Ім’я, гідне лорда, гідне оспівування, могутнє й застрашливе. Грізний лорд Варамир перетворився на боягуза, однак не міг зізнатися в цьому списосудженій, тож назвався Гаґоном. Пізніше він усе міркував, чому з вуст зірвалося саме це ім’я — він-бо міг обрати будь-яке. «Я зжер його серце й випив його кров, але він і досі мене переслідує».

Одного дня під час утечі з лісу виїхав вершник на худореброму білому коні й закричав, що всім слід рухатися до Молочноводої, де Плаксій збирає вояків, щоб перейти Міст Черепів і взяти Тіняву вежу. Чимало людей пішло за вершником, але не пішло ще більше. Пізніше від багаття до багаття ходив похмурий солдат у хутрах і бурштині, переконуючи зацілілих рухатися на північ, щоб знайти собі прихисток у Тенійській долині. Варамир гадки не мав, чого це солдат вирішив, що там можна знайти прихисток, якщо звідти втекли самі тенійці, однак за ним пішло кількасот людей. Ще кількасот приєдналося до полісунки, якій було видіння: цілий флот кораблів пливе, щоб доправити вільних людей на південь. «Нам слід прямувати до моря»,— закликала Кума Кротиця, тож її послідовники повернули на схід.

Варамир хотів приєднатися до них — якби так не заслаб. Море — сіре, холодне й далеке, тож він розумів, що не побачить його, не доживе. Дев’ять разів уже він помирав і лежав при смерті, а цього разу помре по-справжньому. «За білячу шубу,— пригадалося йому,— він підрізав мене за білячу шубу».

Власниця шуби вже лежала мертва — голову їй розтовкли на кашу з домішками кістки, а от шуба була товста і тепла. Падав сніг, а свої плащі Варамир втратив на Стіні. Втратив усе: спальні хутра й вовняну білизну, овчинні чоботи й хутряні рукавиці, запаси меду й харчів, пасма волосся, що відрізав він у жінок, з якими переспав, ба навіть золоті браслети, які йому подарував Манс. «Я заживо згорів, а потім утік, божевільний від болю і страху». На цю згадку йому й досі ставало соромно, але ж так вчинив не він один. Так само тікали й інші — сотні, тисячі. «Битва програна. Прийшли лицарі, непереможні у своїй криці, й повбивали всіх, хто лишився і прийняв бій. Отож — утеча або смерть».

Але втекти від смерті було не так легко. Наскочивши в лісі на небіжчицю, Варамир опустився біля неї навколішки, щоб зняти шубу, й навіть не помітив хлопчака, який вискочив зі схованки, загнав Варамирові в бік довгого ножа й висмикнув з його пальців шубу.

— То була його мати,— пояснила йому Будячина, коли хлопчак утік.— Шуба належала його матері, тож коли він побачив, що ти хочеш її пограбувати...

— Вона ж була мертва,— сказав Варамир, кривлячись щоразу, як кістяна голка пробивала шкіру.— Хтось їй голову розтовк. Якийсь ворон.

— Не ворон. Рогоногі. Я сама бачила,— сказала вона, стягуючи краї рани.— Дикуни, і хто тепер їх приборкає?

«Ніхто. Якщо Манс загинув, вільний народ приречений». Тенійці, велети, рогоногі, гострозубі печерники, мешканці західного узбережжя з їхніми кістяними колісницями... всі вони також приречені. Навіть ворони. Можливо, вони цього ще не усвідомлюють, але ці поганці в чорних плащах згинуть разом з усіма. Бо ворог насувається.

У голові луною озвався хрипкий Гаґонів голос. «Тебе чекає дюжина смертей хлопче, і кожна з них болітиме... Та коли прийде твоя справжня смерть, прийде і життя. Подейкують, друге життя простіше й приємніше».

Зовсім скоро Варамир Шестишкурий перевірить правдивість цих слів. Він відчував наближення справжньої смерті в ядучому диму, який висів у повітрі, відчував у тому, яким жаром крізь одяг палала під пальцями рана. А ще до самих кісток його пронизував холод. І цього разу вб’є Варамира саме холод.

Попереднього разу він помер у вогні. «Я згорів». Спершу у збентеженні йому подумалося, що в нього зі Стіни поцілив лучник підпаленою стрілою... але вогонь був у нутрі, пожирав зсередини. І біль...

Дев’ять разів уже помирав Варамир. Один раз — протятий списом, один — з ведмежими зубами на горлянці, один — сплив кров’ю, народжуючи мертве дитинча. Вперше помер він у шість років: голову йому пробила батькова сокира. Та навіть це було не так боляче, як той вогонь у кишках, який поповз у крила, поглинаючи його. Варамир спробував злетіти, втекти, але страх тільки роздмухав полум’я, додав жару. Ось тільки-но він ширяв понад Стіною, орлиними очима відзначаючи пересування людей унизу. А за мить полум’я перетворило його серце на почорнілий попіл, і його дух з вереском полетів назад у власну шкуру, й на деякий час Варамир просто збожеволів. На саму згадку про це він здригнувся.

Й тут він помітив, що вогнище згасло.

Лишилося тільки сіро-чорне громаддя вугілля, а серед попелу — декілька ясних жарин. «Воно ще куриться, слід тільки дров підкинути». Зціпивши зуби від болю, Варамир поповз до купи хмизу, якого наламала Будячина, перш ніж рушити на полювання, й закинув кілька гілок у попіл.

— Спалахуй,— прохрипів він.— Гори.

Він подмухав на жар і подумки проказав молитву безіменним богам лісів, полів і пагорбів.

Але боги не відповідали. За деякий час і куритися припинило. В хатині холоднішало. Варамир не мав ні кресала, ні трута, ні сухих трісок. Сам він ніколи не розпалить вогнище знову.

— Будячино,— погукав він голосом хрипким і напруженим від болю.— Будячино!

У неї гостре підборіддя та приплюснутий ніс, а на щоці — родимка, з якої ростуть чотири темні волосини. Обличчя бридке й суворе, однак Варамир багато віддав би за те, щоб зараз угледіти його на порозі хатини. «Слід було мені в неї вселитися, поки вона не пішла». Скільки її вже немає? Два дні? Три? Варамир не знав точно. У хатині було темно, а сам