Читати книгу - "Улісс"

А Стівен, поставивши лікоть на нерівний граніт парапету, підпер долонею чоло і дивився на обстріпані лискучі краї рукава свого чорного піджака. Його серце щеміло від болю, який, проте, не був болем любови. Безмовна, вона була з’явилася йому вві сні після смерти, її змарніле тіло в просторому брунатному погребному вбранні пахтіло воском і палісандровим деревом, а коли вона, німотно йому докоряючи, схилилася над ним, то дихнула на нього вологим подихом могильної ями. З-поза потертої манжети він бачив море, яке поруч славив, називаючи великою ласкавою матір’ю, угодований голос. Кільце затоки й обрію заповнила зеленкувата рідина. Вазу білої порцеляни коло її смертельної постелі заповнювала зелена густа жовч, що вивергалася з її гнилої печінки в блювотних нападах, супроводжуваних гучними стогонами.

Красень Мулліган знову витер бритву.

— Ох, бідолашний ти трудівнику, — співчутливо промовив він. — Треба подарувати тобі якусь сорочину та кілька носовичків. А як ті штанці, що ми купили на руках?

— Наче якраз, — відповів Стівен.

Красень Мулліган підчистив видолинок під спідньою губою.

— Ну просто сміховина, — сказав він задоволено. — Сказати точніше — на чиїхось ногах. Один Господь знає, який заразний урка їх носив. У мене є чудова пара сірих із тонкою смужкою. Виглядатимеш ти в них — ляля. Я не жартую, Кінчику. Коли ти вберешся пристойно, на тебе задивлятимуться.

— Дякую, — відмовив Стівен. — Якщо вони сірі, носити їх я не можу{11}.

— Він, бач, не може їх носити, — сказав Красень Мулліган своєму відображенню в люстерку. — Етикет це етикет. Він убив свою матір, а от носити сірі штани — то нізащо.

Дбайливо склав свою бритву і пучками пальців помацав гладенько виголену шкіру обличчя.

Стівен перевів свій погляд із моря на пухке обличчя з синьо-вибляклими очима, що бігали.

— Той хлопець, з яким я сидів учора в «Кораблі», — сказав Красень Мулліган, — він вважає, що у тебе п.п.н. Працює в дурдомі з Коннолі Норманом. Прогресуючий параліч з недоумкуватістю.

Він махнув люстерком, описавши півколо, і послав цю звістку в широкий світ на сонячних променях, які вже грали на морі. Його вигнуті поголені губи сміялися разом із кінчиками білих блискучих зубів. Усе його дуже, міцно збите тіло трусилося од сміху.

— Поглянь-но на себе, — сказав він, — заклятий поете.

Стівен нахилився і поглянув у простягнуте люстерко з кривою тріщиною: чуб стирчить. Отак бачить мене він, і бачать інші{12}. Хто вибрав для мене це обличчя? Собачий писок, щоб вишкрібати з нього паразитів. І воно ж мене ще й питає.

— Я його поцупив із кімнати нашої служниці, — пояснив Красень Мулліган. — Воно якраз для неї. Моя тітонька завжди наймає негарних для Малахія. Не введи у спокусу. І звати її ж бо Урсула{13}.

І знову засміявшися, він забрав з очей Стівена люстерко, в яке той пильно вдивлявся.

— Лють Калібана{14}, який не побачив у люстерку свого відображення, — зауважив він. — От якби Оскар Вайлд дожив і побачив тебе!

Стівен відступив і, показуючи на люстерко, сказав з гіркотою:

— Оце і є символ ірландського мистецтва. Тріснуте люстерко{15} служниці.

Красень Мулліган рвучко схопив Стівена під руку і повів навколо майданчика, а бритва та люстерко бряжчали в його кишені, куди він їх поклав.

— Негарно так тебе дражнити, Кінчику, правда ж? — мовив він лагідно. — Бог відає, у тебе більше клею в голові, ніж у будь-кого з них.

Знову позадкував. Він боїться мого митецького ланцета так само, як я його леза, лікарського. Холодної криці пера.

— Тріснуте люстерко служниці. Скажи ж бо це нашому гостю, оксфордському мудрагелю, і хай розколеться на гінею. Грошей у нього по саму зав’язку, і він, бач, вважає, що ти не джентльмен. Його татусь, не бійсь, загріб тисячі, продаючи африканським тубільцям проносне, або ще на якихось оборудках. Повір мені, Кінчику, якби ми з тобою взялись за це діло гуртом, то спромоглися б дещо зробити для нашого острова. Ми б його еллінізували{16}.

Рука Кренлі{17}. Його рука.

— І подумати тільки, тобі доводиться просити милостиню у цієї свиноти. Лише я один знаю, яка ти людина. Чом ти мені так не довіряєш? Щось затаїв у душі? Може, це від Гейнса? Хай він скаже хоч півслова, я зразу гукну Сеймура, і ми дамо йому такого гарту, якого не дісталося Клайву Кемпторпу.

Ревище грошовитих молодиків у помешканні Клайва Кемпторпа. Блідолиці: вони беруться за боки, знемагаючи від реготу, хапаються один за одного. Ой, не можу! Обрі, сповісти її делікатно! З пацьорками покраяної сорочки, які метляються в повітрі, він плигає навколо столу, штани у нього спустилися до самого долу, а за ним ганяється з кравецькими ножицями Ейдс із коледжу Магдалини. Писок переляканого теляти, позолочений джемом. Не треба здирати з мене штани! Годі вам казитися!{18}

Крики з відчиненого вікна лякають вечірню тишу в дворі коледжу. Глухий садівник у фартуху, достеменний Метью Арнольд із лиця, стриже темний газон косаркою, пильно стежачи, як танцюють гуртом скошені травинки.

Тільки нам… нове язичництво… омфал[4]{19}.

— Та хай залишається, — сказав Стівен. — Нічого лихого в ньому немає — ото хіба що вночі.

— То в чім тоді річ? — нетерпляче доскіпувався Мулліган. — Вихаркай із нутра! Я ж бо цілком відверто з тобою. Щось ти там затаїв у душі проти мене?

Вони зупинилися, задивившись туди, де тупий носяра мису Брей-Гед спочивав на воді, мов морда заснулого кита. Стівен обережно вивільнив руку.

— Ти справді хочеш, щоб я сказав тобі? — запитав він.

— Авжеж! Що там таке? — не відступався Мулліган. — Бо я нічогісінько не пригадую.

Кажучи це, він пильно дивився в обличчя Стівенові. Легіт пройшовся по його обличчю, лагідно куйовдячи йому світлу непричесану чуприну й роздмухуючи срібні цяточки стурбованости в очах.

Стівен, бридячись власним голосом, видавив:

— Чи ти пригадуєш той перший день, коли я прийшов до тебе додому, якраз після материної смерти?

Красень Мулліган умить набурмосився й заторохтів скоромовкою:

— Що-що? Де? Ну нічогісінько не згадаю! В пам’яті у мене самі лишень ідеї та відчуття. То й що? Що там такого бозна-чого скоїлося?

— Ти готував чай, — провадив Стівен, — а я вийшов до кухні — принести ще окропу. Із вітальні вийшли твоя мати й хтось із гостей. Вона спитала, хто то прийшов до тебе.

— Ну? — вимогливо нукнув Мулліган. — І що ж я сказав? Убий — не згадаю!

— Ось що ти сказав, — відчикрижив Стівен: — «О, та це просто Дедал, у якого