Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

уголос не висловлював, і зрозуміло, чому його дивує безпричинний сміх п’яного пасажира.

– Ти чого? – Сєва так крикнув мені у вухо, що воно заболіло і, здається, навіть згорнулося трубочкою.

Бажання сміятися зникло так само несподівано, як і виникло. Знову дивлюся у вікно на вогні ліхтарів та освітлені вивіски комерційних кіосків, що мигтять повз нас. Подумки вирішую: варто б запам’ятати цю народжену сп’яну теорію міста-звіра й використати десь. Тільки, боюся, воно не напишеться все так, як думається тепер. Усе ж таки багато шедеврів літератури й музики були створені під кайфом. Байдуже, алкогольним чи наркотичним. Деякі навіть навмисне експериментували з галюциногенами: це більше музикантів стосується – Моррисона, наприклад…

Стоп, знову мене несе не туди!

Моя сьогоднішня пиятика не має творчої мети. Просто я свою відпустку провів на гірській турбазі, куди мене запросив один давній друг. Його тато – директор підприємства, що постачає на турбазу харчі, і ми жили там на повному пансіоні. Я заплатив тільки символічні гроші за проживання. Тому за два дні до кінця відпустки в мене лишилася непристойно велика сума грошей, яку треба було негайно пропити. Ідею годі було б зреалізувати, якби мені не трапився Сєва. Я випадково зустрів його сьогодні серед білого дня в підземці. Ми згадали, що не бачилися років зі сто. До того ж учора Сєва вирядив жінку до Хмельницького, на речовий базар по манатки, вона трошки торгує, і повернеться половинка тільки завтра. Тож Сєва, якого жінка тримала в шорах, поводився так, немов зірвався з латунного ланцюга. Заквасили пристойно, і тепер Сєва віз мене в студмістечко до свого знайомого дівчиська, що ну точно, ну стопудово мало подружку…

– Хоч нічого так? – запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, вино й шоколадку.

– А тобі не один хрін?

– Поки що ні!

І справді, поки що я, тьху-тьху-тьху, непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я навіть під чаркою впізнаю: прожив же тут колись п’ять років. Ніби вчора було…

…Пам’ятаю гуртягу…

…Пам’ятаю номер кімнати – сорок шість. Там справді було дві подружки. Обидві нічогенькі. Даремно я хвилювався… Сєва нас познайомив:

– Оце Свєта, а це… я не знаю, як тебе… ага, Наталка, дуже добре. Коротше кажучи, це Свєта, а це Наталка. Отак!

Свєта пішла ставити чайник, електричним чомусь не розжилися, і я тут-таки пообіцяв від щедрот подарувати найближчим часом. Наталка схопилася чистити картоплю. Я кинувся їй допомагати, це точно пам’ятаю. Ось про що тринділи, орудуючи ножами, згадати не можу і, напевне, не зможу, але пам’ятаю: реготали на два голоси…

…Потім сіли до столу…

Я пив тільки горілку. Хоч спочатку всі хильнули шампанського, по краплі, але це далося взнаки… Пили, балакали, ще пили, потім – музика: стара добра «Армія коханців», Земфіра, «Свє-єт аз-заріл маю ба-альную душу»… Просив рок, знайшовся вічно живий «Квін», але загалом споживали дикий якийсь музичний коктейль із неактуальної для мене, але популярної в маршрутках російської попси…

Танцювали…

Пили…

Ще танцювали…

Допивали…

Сєва мені щось шепотів. Я всього не втяв. Тільки Наталя раптом почала збиратися. Їй треба було до іншого гуртожитку: вона там живе. Сюди ж просто в гості зайшла, а вже зовсім темно і далеко за північ. Свєта не відпускала, плела про якихось маніяків… Я втрутився, сказав, що проводжу Наталю і порозганяю к хрінам усіх маніяків, нехай тільки вони…

…Далі пам’ятаю фрагментами. Провали в пам’яті…

Ми на темній вулиці… Я обіймаю Наталю, вона пручається, але не дуже… М’які пухкі губи… Нетерплячі рухи рук… Трава, м’яка на дотик… Слабке зітхання… Чиєсь нерівне дихання… Може, то я так голосно сопу?… Глухий зойк, полегшене зітхання…

…Я кудись їду. Сиджу на передньому сидінні машини. Темно. Я підношу руку з годинником дуже близько до очей. Марно. Їдемо ще якийсь час, потім машина гальмує.

– Приїхали, – голос немов із глибокого колодязя…

…Я намагаюся влучити ключем у замкову шпарину. Нарешті усвідомлюю: не той, у мене їх ціла в’язка. На поверсі біля дверей так само темно… Чи це у мене в очах?…

…Я на кухні. П’ю воду з чайника. Просто з носика. Світло горить, і я можу глянути на годинника. Пів на третю ночі! Бляха, де ж я встиг так теє… Знов темно в очах… Чи я їх заплющив?

…Дзвінок не змовкає, а мені ліньки продерти очі. На них давить головний біль, у черепній коробці дзвінки й молоточки… А один, зараза, гучніший за всі! Якого чорта? Кому там робити нема чого?!

Дзвонять у двері. Наполегливо.

Я рвучко підвівся й сів, не розтуляючи очей. Голову наче лещатами стиснуло. Поволі розкліплюю повіки. Кімната стрибає і хитається, сонячне світло боляче ріже очі.

Дзвінок не стихає. Я труснув головою і помалу звівся на ноги. Пошукав очима джинси, згадав раптом, що зняв їх чомусь на кухні. Там вони й валяються, на стільчику.

– Та зараз! – кричу до вхідних дверей.

Навіть розмовляти боляче, це ж треба! Заліз у джинси, натяг футболку, відімкнув двері.

Спочатку зайшов хтось у ментівському строї. За ним пропхався пом’ятий і знічений Сєва. Потім – іще люди, у формі й у цивільному. Один тицьнув мені корочку під носа.

– Карний розшук. Збирайся, з нами поїдеш.

Це що, продовження сну?

2

– Прізвище?

– Шкарада.

– Ім’я, по батькові?

– Андрій Миколайович.

– Рік народження?

– Сімдесятий.

– Тисяча дев’ятсот?

– А ви як думаєте?

– Відповідати треба повністю.

– Одна тисяча дев’ятсот сімдесятий рік Божий від Різдва Христового.

– Місце роботи?

– Газета «Міські новини».

– Хто?

– Що значить – хто?

– Посада ваша.

– Кореспондент.

– Давно там працюєте?

– Чотири роки…

– А згідно з документами квартиру винаймаєте лише рік. Де проживали до цього?

– Яка різниця! Бомжував. То в приятелів тулився, то по гуртожитках…

– Значить, є різниця, якщо запитують.

– Гаразд. Займав житлову площу колишньої дружини. Вона жила в свого співмешканця. Коли вони взяли офіційний шлюб, то виселили мене, бо надумали продати квартиру.

– Де тепер ваша колишня дружина?

– Півтора року, як живе в Німеччині. У місті Мюнхені. П’є баварське пиво. А що, це важливо?

– Ваша правда, ми відхилилися від справи. Де ви були одинадцятого і двадцятого серпня?

– Відпочивав на турбазі в Закарпатті… Я взагалі-то сьогодні останній день у відпустці… Завтра на роботу.

– Де саме ви відпочивали? Хоч… ми знову відбігаємо від справи. З Наталею Кущенко давно знайомі?

– А хто це?

– Я можу показати фотографії й освіжити вашу пам’ять.

Міліцейський слідчий Величко недбало простяг пачку чорно-білих фотографій, немовби то були не знімки жертви злочину великим планом,