Читати книгу - "Срібний трон"

на шепіт: – Зі мною були ще двоюрідні брат і сестра. І нас усіх разом – ф’юіть! – і завіяло. Вони там бували й раніше.

Як не дивно, але тепер, коли обидва перемовлялися пошепки, Джил здатна була повірити Юстасу. Аж раптом її охопила неймовірна підозра, і несподівано для самої себе вона накинулася на Юстаса з люттю дикої тигриці:

– Якщо ти вирішив поглузувати з мене, то я й знати тебе не хочу! Ні за що!

– Та щоб мене підняло та гепнуло! – обурено замахав руками Юстас. – Нащо мені тебе дурити? Якщо хочеш, я можу заприсягнутися.

…Коли я вчився у школі, ми мали звичку присягатися на Біблії – так і казали: «На Біблії присягаюсь!», та в цій Експериментальній школі Біблія була не в пошані.

– Облиш, – вирішила Джил. – Я й так тобі вірю.

– І нікому не розповіси?

– За кого ти мене маєш?

Несподівана розмова захопила уяву Джил та відволікла від сумних думок про безнадійну Експериментальну школу, але доки вони змовницьки озиралися навкруги, в очі їй впало похмуре осіннє небо, краплі дощу на листі, й вона одразу ж пригадала, що довга осіння чверть тільки-но почалася і що попереду на неї чекає майже три місяці безвиході.

– От тільки що з того? Однаково ми тут, і нікуди нам звідси не подітися, чи не так?

– А я от що тобі скажу: коли ми поверталися звідти додому, дехто, – тут Юстас зробив наголос, – сам сказав, що молодшим Певенсі (то мої кузен і кузина) зворотного шляху туди вже немає. Я гадаю, немає тому, що вони побували там тричі, а більше, мабуть, не можна. Але ж про мене він нічого не казав. А раз не казав – то, може, я ще повернуся. І от я гадаю, а чи не можна…

– …самим зробити щось, аби чаклунство відбулося, – підхопила Джил.

Юстас кивнув.

– Щось на кшталт отого, аби накреслити крейдою коло, написати в ньому чудернацькими літерами чаклунські слова, стати посередині та проспівати закляття?

Юстас замислився, а потім рішуче похитав головою.

– Узагалі, раніше я й сам так гадав, хоча до справи руки так і не дійшли. Але тепер мені здається, що всі ті магічні кола та все таке інше – нісенітниця, та й годі. Ні-ні, йому це не сподобалося б. Чого доброго, він ще вважатиме, ніби ми таким чином напрошуємося в гості.

– Ти весь час згадуєш про нього… А хто ж той він?

– Там, – Юстас хитнув головою кудись убік, – його називають Аслан.

– До чого ж незвичне ім’я.

– Але воно і вполовину не каже того, який незвичний він сам, – значуще промовив Юстас. – Гадаю, нічого страшного з того не буде, якщо просто попрохати. Давай-но станемо поруч, простягнемо руки вперед, долонями додолу… На острові Раманду ми саме так і робили.

– На якому-якому острові?

– Потім розповім… Іще треба, мабуть, повернутися обличчям до сходу. Зажди-но! Де в нас схід?

– Не знаю, – чесно визнала Джил.

– Ніколи не міг зрозуміти, чому дівчатка не розуміються на сторонах світу.

– Але ж ти теж не знаєш, – обурилася Джил.

– Знаю, знаю, просто ти весь час мене відволікаєш. Так… Якщо мох тут, то схід – там. Ставай-но обличчям до отих дерев. А тепер повторюй за мною.

– Що повторювати?

– Звичайно те, що я скажу! – І він почав: – Аслане, Аслане, Аслане!

– Аслане-Аслане-Аслане, – луною вторувала йому Джил.

– Будь ласка, Аслане, дозволь нам обом до твоєї країни…

У цю мить вони почули галас, що долинав з-поза рогу спортивної зали.

– Поул! Я знаю, де вона! Вона десь тут за школою ридма реве. Притягти її сюди?

Джил і Юстас лише перезирнулися, не змовляючись, кинулися до лаврових кущів і мерщій угору стрімким схилом, пірнаючи поміж кущів, та ще й з такою швидкістю, якій міг позаздрити кожен (завдяки особливій методиці викладання, що була прийнята у стінах Експериментальної школи, учні не дуже переймалися ані латиною, ані математикою, ані французькою мовою чи будь-якою іншою з наук, проте сповна опанували мистецтво щодуху від них тікати). На одному диханні дітлахи здерлися нагору, потім зупинилися та прислухалися – так, гонитва не відставала.

– Хоч би хвіртку було прочинено! – кинув Бяклі біжучи. Джил лише кивнула у відповідь.

Тут треба згадати, що на пагорбі, порослому лавровими кущами, височіла кам’яна стіна, у якій була лише одна хвіртка, за якою простягалося вересове пустище. Ця хвіртка майже завжди була замкнена на ключ. Та декілька разів її бачили прочиненою, а може, і не декілька, а лише один раз. Але ж, погодьтеся, неважко уявити, як сподівалися дітлахи на те, що цей єдиний раз повториться саме сьогодні, і тоді вони вислизнули б за межі школи непоміченими.

Що й казати, від бігу діти розшарілися та замазурилися, що й не дивно, бо бігти їм довелося зігнувшись у три погибелі, тому огорожі вони дісталися, коли вже й дух забило. А ось і хвіртка. Замкнена, як і завжди.

– Здається, виходу немає, хіба що… – мовив Юстас з останніх сил, мимоволі хапаючись за дверну ручку. – Йой! – тільки й додав він за мить – ручка повернулася, і двері… прочинились.

За якусь мить до того вони тільки й мріяли про те, аби двері виявилися відімкненими, аби з розгону майнути крізь них. Але зараз, коли виявилося, що двері й справді відчинені, вони аж заклякли на порозі. Те, що вони побачили за дверима, дуже відрізнялося від того, що вони сподівалися побачити.

А побачити вони очікували сиві порослі вересом схили, що тяглися вдалину, де губилися на тлі так само сивого неба. Натомість їм в очі вдарило яскраве сонячне сяйво. Сонячне сяйво хлинуло у дверний проріз так само, як, скажімо, яскравим червневим полуднем, коли ви копирсаєтесь у темному гаражі, а потім відчиняєте двері. У яскравих променях краплі дощу на траві раптом заграли, мов намистини. А на замурзаних щоках у Джил одразу стали помітними дві світлі доріжки від сліз. Таке сонячне світло посеред похмурого осіннього дня якщо й могло з’явитися, то тільки дивом, а диво не могло бути не чим іншим, як небаченим до того іншим світом. Зрештою, таким його побачили дітлахи. Так само вирішили б і ви, коли побачили б мураву, зеленішу та соковитішу за ту, яку вам доводилося бачити до того, а в небесній блакиті майоріли чи то велетенські метелики, чи то зірки серед білого дня.

Усе своє життя Джил лише мріяла про щось таке, але тепер прикипіла до місця. Вона кинула погляд на Юстаса