Читати книгу - "Срібний трон"

– Ходімо, – ледве чутно мовив той.

– А чи зможемо ми повернутися? А з нами нічого там не трапиться? – стривожилася Джил.

Тієї ж миті десь позаду чийсь уїдливий голос погукав:

– Агов, Поул! Нумо, виходь! Нам відомо, що ти тут! Не змушуй нас тебе шукати! Виходь краще сама! – То був голос Едіт Шакайль. Вона не одна з тих, хто збирався провчити Джил, а радше належала до кола їхніх підлесників та підлабузників.

– Хутчіш! – вигукнув Бяклі. – Тримай мене за руку! Нам аж ніяк не можна загубити одне одного.

І не встигла Джил второпати, що й до чого, як він схопив її за руку і смикнув за собою в прочинені двері, подалі від шкільного подвір’я, подалі від старої доброї Англії, подалі від нашого світу – туди, де починався інший, невідомий світ.

Вереск Едіт Шакайль ураз урвався, мов і не було, наче голос диктора, коли вимикаєш радіо. І одразу дітей оточили зовсім інші, неземні звуки. Вони долинали звідти, де у височині мерехтіли яскраві цяточки. Лише тепер стало зрозуміло, що то птахи. Вони щебетали так, ніби намагалися переспівати один одного, та на землі їхнє щебетання здавалося дивовижною вигадливою музикою, яку спершу, можливо, ще й не кожен розпізнає, та, прислухавшись, зрозуміє, що й порівняти ту музику нема з чим. Водночас музика пташиного співу, здавалося, аж ніяк не порушувала відчуття повної безмовності, що панувала навколо. Чи то від тиші, від якої закладало вуха, чи то від прохолоди, від якої спиною побігли мурашки, але Джил здавалося, що вони десь високо в горах.

Бяклі досі тримав її за руку – і так вони вирушили в дорогу, пильно роздивляючись навкруги. Та куди не кинеш оком – скрізь одне й те саме: високі дерева, схожі на кедри, тільки ще вищі за них. І сказати, що то був ліс – не скажеш. Скоріше, то був гай, до того ж не порослий чагарником чи підліском, тому видко було ой як далеко. Та як не вдивляйся в далечінь, за гаєм скрізь росла густа зелена трава, мерехтіло щебетливе птаство з лимонно-жовтим або синім, як у лугових бабок, або райдужним пір’ям, землею стелилися фіалкові тіні й… ані душі навкруги. Словом, безлюдний то був ліс.

Вони йшли весь час далі й далі, не обмовившись жодним словом, як раптом…

– Стій! – гиркнув Бяклі, смикаючи Джил за руку, – вони стояли на самісінькому краю ущелини.

Джил була з тих людей, яким висота байдуже. Навіть на краю прірви вона відчувала радше цікавість, ніж тривогу. Ось чому вона навіть розсердилася, коли Бяклі потягнув її від урвища. «Смикає мене за руку, наче малечу якусь!» – подумки образилася вона та висмикнула руку. І тут уже Бяклі зблід, мов та крейда, на що Джил лише презирливо кинула:

– Ти чого?

Аби остаточно переконати його, що нічого лячного в тому, аби стояти над прірвою, немає, вона ступила аж на край. Відверто кажучи, навіть ближче, ніж їй того хотілося б. І глянула вниз.

Тільки тепер вона зрозуміла, що Бяклі зблід недарма – на те він мав дуже й дуже вагому причину: в нашому світі таких прірв просто не існує! Тільки уявіть собі, що ви стоїте на найвищій вершині найвищої скелі у світі. А тепер уявіть, ніби ви зазирнули в прірву, що розверзнулася просто у вас попід ногами. Так от, те, що побачила Джил, було в десять, якщо не в двадцять разів глибше, ніж ви собі уявили. А там, де, здається, вже дно, бавляться якісь маленькі білі комашки, яких на перший погляд можна сплутати з отарою баранчиків. Та якщо придивитися пильніше, раптом розумієш, що то хмари, та не якісь там клаптики туману, а справжні купчасті велети, що й самі не менші за гори. І поміж ними, якщо напружити зір, можна розгледіти землю, та й то, що воно там таке: чи то поле, чи то ліс, чи то суходіл, чи то море – однаково не збагнеш. А це все тому, що відстань від тих хмар до землі ще більша, ніж до вас, у кого вони під ногами.

Так от, Джил зачаровано дивилася вниз, як раптом їй спало на думку: чи, може, й справді варто відійти від краю на крок чи два? Але що ж тоді подумає про неї Бяклі? І вона так само раптово вирішила: зрештою, яка різниця, що там гадатиме Бяклі, коли прірва жахливіша за те, що може подумати Бяклі. І одразу ж дала собі слово ніколи-ніколи не глузувати з тих, кому висота, скажімо так, не до смаку. Але від цієї думки в голові в неї запаморочилося, і вона відчула, що, попри власну волю, не в змозі зійти з місця. Ноги зробилися ватяними, а перед очима все попливло.

– Ти що, Поул, з глузду з’їхала? Негайно відійди! Дурепа навіжена! – долинув до неї пронизливий голос Бяклі. Та вуха в дівчинки наче позакладало, тому його голос долетів немов здалеку. Потім Джил відчула, як він намагається її відтягнути, та ані руки, ані ноги її вже не слухалися. Дівчинка була вкрай налякана, у неї паморочилося в голові, тому вона навіть не тямила, чому саме пручається, коли її відтягують від прірви. Але скільки вона житиме, стільки й пам’ятатиме, як вона випручалася в нього із рук, а він (це ще довго переслідуватиме її в нічних жахах), втративши рівновагу, із несамовитим криком полетів у безодню.

На щастя, Джил не мала ані хвилинки, аби зрозуміти, що саме вона накоїла, – де взявсь величезний звір яскравої масті й одним стрибком опинився на краю скелі. Він перехилився через край прірви і (що найдивніше) почав… дмухати. Саме так: не ревти, не гарчати, а дмухати. Щодуху, невпинно й неослабно, наче ввімкнутий пилосмок. Джил лежала майже поруч і відчувала, як вібрує його тіло, видуваючи струмінь повітря. Вона лежала нерухомо, не в змозі підвестися, мов непритомна, та, як їй не кортіло й справді знепритомніти, із власного бажання таке, звісно, не робиться. А от далеко-далеко внизу вона помітила чорну цятку, що ніби ширяла в повітрі, здіймаючись вище й вище та віддаляючись від скелі. Коли цятка опинилася на одному рівні з вершечком кручі, вона була вже так далеко, що Джил зовсім загубила її з очей – та рухалася із шаленою швидкістю. Тільки тепер Джил здогадалася, що, певно, цятку відносить вітром, а вітер здіймає звір, що лежить поряд із нею.

Вона повернула голову до звіра