Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

далі на валу розмістилися Цмайло, Жигайло, Густ, Дашинич: виймали стріли із сагайдаків і клали на тятиви луків. Далі, біля воріт, пильнували зі списами в руках Вачинич, Гут, Колодчак, Мількович, Штокайло й Хапко. Самі ворота були густо підперті довгим кіллям.

– Алла! Алла! – хижо закричали татари й кинулися до валів. Вони перелізли дружно рів, приставили драбини та полізли на вал. Інші підбігли до брами і заходилися бити у неї важким стовбуром. У татар зразу ж таки полетіли стріли та каміння – перші трупи степовиків упали на землю. Татари й собі почали стріляти з луків.

Тулюк, Шумило та Васькович підіймали важкі дерев’яні колоди й кидали з валу просто нападникам на голови – і ті летіли із драбин у рів. Костик та Губ’як, а за ними Вовчко з Поливкою взялися за рогачі і почали скидати драбини геть.

Татари лізли вперто, незважаючи на трупи та поранених. Кілька з них таки видерлися на вал і намагалися перелізти палісад. Їх зустріли захисники шаблями, сокирами та келепами: били немилосердно та скидали назад у рів. Отаман бачив, як з другого боку орудували Бойко, Клімович, Смуж, Чіп, а правіше – Кіт, Бучак та Гречинич. Ще далі бився Попіль. Молотив ворога великою булавою, наче казковий Котигорошко.

Багатьох у тій атаці втратили нападники вбитими, а ще більше було поранених. Оборонці також не дорахувалися кількох своїх. Отаман оглянувся – жінки й діти вже встигли втекти підземним ходом, забираючи із собою церковні ікони та коругви. Останнім ішов панотець.

– Богу дякувати, – мовив сам до себе шляхтич і перехрестився.

Татари відійшли, щоби перепочити. А ще помолитися, бо саме настав час намазу.

– Це наша можливість: треба рятуватися, – сказав отаман. – Нової атаки не витримаємо: бусурмани рознесуть браму.

– А як же церква?

– Відбудуємо. Та коли тут загинемо, то не буде кому. Господи, прости.

Так швидко порадилися шляхтичі й пішли до підземного ходу.

Коли татари рознесли колодою браму і вдерлися досередини – не було вже нікого. Вони дивилися навкруги, не можучи нічого зрозуміти.

– Ці гяури із шайтаном знаються! – гаркнув татарський мурза.

– Вони обдурили нас! – крикнув котрийсь із беїв.

– Де наш ясир? Не могли ж вони полетіти, як птахи, чи, як миші, поховатися в землю!

– Втекли підземним ходом. Вони вже далеко, – сказав один старий татарин.

– Цю церкву треба спалити, аби уруси не могли більше тут сховатися, коли ми прийдемо наступного разу, – мурза підвів голову, розглядаючи церковну баню. – Схоже, хрест там посрібнений, а то й позолочений. Мустафо, ану вилізь, скинь той хрест додолу.

Один із татар закинув аркан і поліз на купол. Видершись на самий верх, він почав розхитувати хрест, аби завалити його.

Тим часом за цим дійством спостерігав один із кульчицьких господарів – це був старий Шелестович, твій, синку, пра-пра-якийсь там дідо. Він ледве встиг заховатися від татар на горищі своєї хати, коли ті раптово налетіли. На щастя, вітер поніс пожежу в інший бік – і хата нашого діда не згоріла. Шляхтич принишк там і тільки тепер наважився виглянути.

– Господи, Боже мій! Та що ж то робиться?! Ніхто ще такого не бачив, щоби гирявий бусурман валив хрест на нашій церкві! Господи Боже, скарай їх своєю десницею!

Дідо трохи розсунув снопи соломи на своїй стрісі, намацав лук, стрілу. Легко прицілився і вистрелив. Вітер підхопив стрілу й поніс просто до купола церкви.

Зазвичай із сотні таких далеких пострілів влучає один. Стріла просвистіла в повітрі і просто влучила татаринові у горло. Той захарчав, змахнув руками, як птах, і полетів униз.

Бусурмани охнули й відскочили. Мурза вихопив шаблю, своїми примруженими очима став оглядатися, звідки стріляли, однак нічого не міг побачити.

– Сам шайтан випустив ту стрілу! – гукнув один із ординців, його підтримали інші.

– Шайтан помагає урусам!

– Невірні собаки знову обдурили нас. Спалити їхню церкву!

– Стійте! – стримав ординців мурза. – Їхній Бог карає нас, то краще лишіть цю церкву у спокої. Їдьмо звідси.

Татарський чамбул залишив церкву і зупинився на майдані.

– Біда, повелителю, вода велика суне на нас! – раптом з одного кінця села до мурзи примчали татари.

– З іншого боку також усе затопило! – прибігли другі.

– Вода всюди, нема виходу! – гукали у розпачі треті, розмахуючи руками.

Мурза уважно оглянувся навколо. Дністер любив виливати у таку пору, після дощів. Він разом з потоком, який ішов південніше, та лісовими струмками перекрили татарам дорогу до відступу. Жовта вода широко розливалася долинами і взяла Кульчиці в щільне кільце. Татари не мали виходу.

– Ще воїни мого діда називали це село «Куль-чач-ке». Їх також отак покарала ця земля і ця вода. Моліть Аллаха, воїни мої, аби допоміг нам звідси вибратися живими!

Батько закінчив свою розповідь. Малий Юрко аж розцвів: батькові історії про козаків, Січ, Дике Поле й ординців надзвичайно були йому до вподоби. Зіскочивши з лави, він поцілував тата у руку, дякуючи за науку, а тоді заткнув за пояс дерев’яну шаблю і побіг гратися надвір…

Розділ І. Відень, 1683 рік

Двері відчинилися тихо – і він зайшов до кімнати. Марії не було. Юрій зняв із голови свій каптур і повішав його на гвіздку, прибитому до ґреґара. Сів за стіл і підпер голову руками. Навіть трохи зрадів, що зараз немає Марії: хотілося побути на самоті, переварити в собі усе, що сталося.

Сьогодні він ще раз ходив у ратушу, і йому знову дали відмову. Це вже втретє. У шляхтича почали опускатися руки: жар-птиця поволі віддалялася від нього, а він уже не міг за нею бігти, не міг підстрибнути так високо, аби впіймати.

Що ж сталося із бравим шляхтичем? Він був уже не той, що колись, ніби сили раптом полишили його. Невже у його сорок три старість почала підкрадатися? Ні, справа не в тому. Юрій Кульчицький-Шелестович іще чується при силі та при добрім здоров’ї. У всьому винна чужина-чужениця. Вона, ніби хитра мачуха, заохочує тебе до праці, до звершень, радіє із твоїх успіхів. Коли ж ти схибиш, не зможеш тягти свою лямку, вона тут же відвернеться від тебе. Це не мати, що захистить, пожаліє. Зла мачуха лише буде лаяти й сміятися, як сьогодні лаяли й сміялися в ратуші. Корч би їх злапав: його навіть не допустили до бургомістра! Натякнули, що в себе вдома ти шляхтич, ти людина, а тут, у Відні, ти – ніхто. Через їхню чергову відмову журба чорною гадюкою закрутилася біля серця Юрія, навіть яскраві весняні барви враз зблякли.

Удома, в рідних Кульчицях, не