Читати книгу - "№1"

пхався. Ввечері мама, власне, це і зробила, і я неабияк вдячний їй за кожну таку лекцію на тему «ну навіщо ти вічно лізеш зі своїми принципами?». Але це було ввечері. А тієї самої хвилини перед змоклими очима була бабця. І вона нічого такого не сказала.

— Я туди не повернуся, — сказане мною безповоротно переламало ситуацію.

У бабциних очах загорілася іскра 17-річної дівчини, яка у свій медовий місяць розклеювала анти­радянські листівки. У ній заграв гормон репресованої дисидентки, яка 8 років відсиділа в Сибіру (теж за свої переконання). Вона чітко вгледіла роздоріжжя, на якому стоїть її онук. Або він стане людиною з власною гідністю — або одним із тисячі безмовних. Не я — вона того рубіконного дня обрала мій шлях. Це був єдино правильний шлях. Ми поїхали до криміналістичного центру знімати побої.

Уперше в житті я впритул побачив місцевих мєнтів-рагулів. Усе, як у теперішніх серіалах: депресивні прокурені кабінети зі стелажами папок і запахом ледарства. Місце вбивства часу і глузду, а інколи й невинних людей. Опис знятих побоїв (а це не лише синець на півлиця, але й кров’яні відбитки в зоні біцепсу від саморобного манікюру) млявий мєнт долучив до заяви. Автором заяви була бабця. Це був наш із нею апофеоз самоповаги. Я щасливів від того, що мене підтримали. Я надихався боротьбою за себе. Принагідно впивався відчуттям жертви. Я щиро зневажав мєнта, який усім своїм виглядом показував, що він не проти був би добряче мене відлупцювати за неповагу до вчителів. Синець уже не так болів. Я відчував, що грядуть карколомні події.

Наступного дня директор школи, міліціонер у погонах і представниця райвно (тітонька з великою бородавкою біля ніздрі) організували післяурочні збори. Я йшов туди з внутрішнім відчуттям геройства, в передчутті апофеозного тріумфу правди. Мене поставили на середину класу. Директор, чий вигляд змушував кожного школярика сповільнювати ходу, напоказ запитав:

— Дорогі діти! Що тут учора сталося?

Я — на середині класу. В обличчя мені дивилися 25 пар оченят майбутніх українців, патріотів, галичан, виборців, побожних людей. Наче змовившись, кожна дитина підіймалася і, дивлячись мені просто у вічі, казала:

— Він бігав на перерві і ненароком ударився об двері.

— Вчителька тут ні при чому.

— Вона його навіть просила не гасати так.

Кожна дитина, одна за одною, по черзі підіймалася і впевнено говорила:

— Він каже неправду.

І так 25 разів. Він каже неправду. 25 привселюдних пострілів. Він каже неправду.

На 25-му разі я відчув, що на середині класу стою вже не я — піщинка, комаха, непорозуміння, плазун, вискочка, паразит, молекула, ізгой, сопля. Мене знищили не директор і не математичка. Мене знищили 25 дітей, які, на відміну від мене, залишилися дітьми — отже, їм усе прощається. Більшість із них зараз навіть не згадають того ексцесу. Та що там казати про зараз — вони того самого дня спокійненько поверталися додому, весело розмахуючи сумками і збиваючи вершечки кропиви, яка росла вздовж шкільної дороги, викладеної квадратними плитами. Дитяче щастя полягає в безтурботній жорстокості. А я того дня зав’язав із дитинством.

Я стояв на середині класу і не відчував ані своїх ніг, ані свого тіла, ані рум’янця, який диким полум’ям виривався з-під синця. Післяурочні збори закінчилися миром і злагодою. Математичка переможно попрямувала додому готуватися до завтрашніх занять. Директор байдуже пішов до свого кабінету, де він завше зачинявся і робив невідомо що. Міліціонер повернувся до райвідділу з відчуттям даремно потраченого часу на малолітнього вискочку, якому бракує батьківського ременя. Представниця райвно покинула збори з переконанням, що ця навіжена родина виховує страшну дитину. 25 моїх невинних убивць, підстрибуючи, пішли додому бавитись і радіти життю.

Усю дорогу додому я мовчав. Прокручував ці 25 пострілів, і кожен із них був у скроню, залиту синцем, здобутим ненароком під час акту справедливості. Я не плакав. У безвиході я ніколи не плачу.

— Чим завершилася ця історія?

Таке формулювання є найбільшою помилкою до­рослих людей. Усі чомусь вважають, що кожна історія повинна чимось таки закінчуватися, якоюсь крапкою, яка намертво відділяє бурхливу оповідь від сьогоднішнього дня. Нічого подібного. Мало яка історія впирається у свій кінець, а тим паче така. Всі наші історії (з розряду тих, що міняють життя і змушують старіти) ніколи не закінчуються. Вони тривають досі, і все наше життя є безперервною психодрамою в пошуках остаточної крапки. Хто так само стоїть чи стояв на середині класу, мене зрозуміє.

Синець зійшов, сліди манікюру теж. Бабця пішла до директора, взула його по повній програмі, пригрозила невідомо ким і чим. Усе залагодила і перевела мене до іншого класу. То був кращий клас. Там навчалися простіші діти, серед них не було синочка секретаря райкому. І ніяких інших синочків. Навіть маминого синочка теж не було, бо я змінився до невпізнанності.

З тими 25-ма дітьми я більше не перетинався. Вони самі піддали мене анафемі наступного ж дня. Остракізм був проявом їхньої колективної переваги над зрадником. Вони, напевне, відчували задоволення від можливості переважати кількісно. Лише одна дівчинка (згодом вона підзалетить і народить у 17 років) на перерві принесла мені червонобоке яблуко і розповіла, що напередодні післяурочних зборів директор і математичка обдзвонили всіх батьків і попросили звалити все на мене. Вони телефонували кожному з 25-ти батьків.

У 10 років я зрозумів, що слово більшості — ніщо. Особливо якщо ця більшість — одностайна. Від того дня минуло майже 30 років, змінилася ціла епоха, зник Радянський Союз, я опанував Facebook, збудував свою професійну кар’єру, побував на безлічі тренінґів із прав людини — але й досі спостерігаю, як систематично когось ставлять на середину класу і знищують своєю солідарністю. Це дуже спокусливе слово — солідарність. Я не раз проклинав країну свого походження і пересвідчувався, що вона ніби придумана небесами як експериментальний полігон для випробувань цивілізаційного трешу на живих людях. Побувавши в кільканадцятьох країнах, я бачив за кордоном культ поваги до людської одиниці, і він починається за якихось 70 кілометрів від мене. Якась невидима стіна переділила простір на логіку та абсурд, помістивши нас у нішу другого. У морок зрівнялівки та статистичного обліку душ.

Якби не математичка, то для мене солідарність теж стала би протоплазмою нетерпимості, розправ і репресій. Гоніння влаштовують якраз солідарні люди. Межа між середовищним однодумством і загальнообов’язковим для всіх єдинодумством стерта. Ми навіть про це не замислюємося, але аскарида колективного думання міцно засіла в наших нутрощах. Ті діти