Читати книгу - "Напівзагублений"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Габріелеві чоботи розвертаються на дев’яносто градусів і секунду-дві не рухаються, аж поки він каже:
— Нам треба більше хмизу. Допоможеш мені?
— Зараз.
Його чоботи ще кілька секунд не рухаються, потім розвертаються на сорок п’ять градусів, стоять отак чотирип’ять-шість-сім секунд, а тоді знову прямують до лісу.
Я витягаю з кишені білий камінь. Він овальний і зовсім білий, без жодних домішок: це кварц. Гладенький, але не блискучий. Анналізин камінь. Я знайшов його якось біля струмка, коли шукав її. Тоді я подумав, що це гарний знак. Був певний, що того дня натраплю на її слід. Так і не натрапив, але одного дня це обов’язково станеться. Коли я її вб’ю, то не докладу цей камінь до купки, а викину його геть. Нехай він зникне назавжди. Як і вона.
Можливо, тоді припиняться мої сни. Сумніваюся, але хтозна. Мені часто сниться Анналіза. Іноді сни бувають навіть приємні спочатку, але довго це не триває. Деколи вона стріляє в мого батька — так само, як під час ББ. Якщо мені щастить, я прокидаюся раніше, але часом сон затягується, і я немовби заново все це переживаю.
От якби мені снився Габріель. Це були б гарні сни. Хай би мені снилося, що ми лазимо вдвох у горах, як за тих часів, коли ми були друзями. Ми й тепер друзі; ми завжди будемо друзями, але нині все по-іншому. Ми небагато розмовляємо.
Інколи він розповідає про свою родину або про те, що він робив кілька років тому, ще перед усім цим, або розказує про підняття на гори, чи про книжку, яку він прочитав, чи про… ну, не знаю… про речі, які йому подобаються. Він уміє гарно розповідати, але з мене нікчемний слухач.
Нещодавно він розповідав, як видирався на гору у Франції. Гора височіла над річкою і була дуже мальовничою. І я слухаю, уявляючи ліс, яким він прямує до тієї гори, він описує ущелину й річку, але я вже думаю зовсім не про це, а про те, що Анналіза на свободі. Зауважую, що одна моя половина каже: «Слухай Габріеля! Слухай його розповідь!». Але друга половина хоче думати про Анналізу та заявляє: «Ось він щось собі балакає, а тим часом Анналіза десь там, на волі». Мій батько мертвий, а я навіть не знаю, де його тіло — звісно, окрім тієї його частини, що в мені, бо я з’їв його серце, і гіршого зі мною ніколи не траплялося, і ось я тут сиджу — ця особа, ця дитина, що з’їла власного батька, — і я сиджу біля Габріеля, який торочить щось про сраний альпінізм, про те, як він мусив спочатку перейти річку вбрід, а я думаю про те, як я з’їв свого батька і як тримав його, коли він помирав, а Анналіза тим часом розгулює собі десь на свободі, а Габріель і далі щось плете про те, як він дряпається по горах, — і що ж у цьому нормального й доброго? Отож я й кажу йому якомога спокійніше:
— Габріелю, чи не міг би ти заткнутися і не пиздякати про свої срані гори? — кажу це, ледве стримуючи себе, бо ось-ось зірвуся на крик.
Він замовкає, а тоді відповідає:
— Звичайно. Але чи не міг би ти бодай речення сказати без матюків? — він мене просто підколює, цілком доброзичливо, але я, хоч це й розумію, ще більше дратуюся і посилаю його на хер. Я не обмежуюся цим словом на три букви, а додаю ще й інших матюків і ледве можу себе стримувати, та що там, я взагалі вже себе не контролюю і знову обсипаю його брутальною лайкою, а він намагається мене зупинити, хапає за руку, але я його відштовхую і кажу, щоб він забирався геть, бо інакше все погано закінчиться, і тоді він зникає.
Відтак я заспокоююся. І відчуваю величезне полегшення, бо я тепер сам, а коли я наодинці, мені легше дихається. Якийсь час мені добре, та коли мене вже по-справжньому опановує спокій, я починаю себе ненавидіти, бо хочу, щоб Габріель узяв мене за руку і розповів свою історію. Хочу, щоб він зі мною говорив, хочу бути нормальним. Але ж я ненормальний. Не годен бути нормальним. І все це через неї.
Ми сидимо разом і дивимося на вогнище. Я звелів сам собі докласти серйозних зусиль і поговорити з Габріелем. Нормально поговорити. І вислухати його. Але тепер я не знаю, з чого почати. Габріель теж небагатослівний. Мабуть, його роздратували ті камінчики. Я ще не казав йому про два нові, які я доклав у купку вчора. Не хочу казати йому про це… про них. Я намагаюся зішкрябати рештки їжі з дна бляшаної миски, хоч я давно все вишкрябав і там уже нічого немає. Ми їли сир і суп з пакетика; суп був водянистий, але краще вже такий, ніж узагалі ніякого. Я й далі голодний, і Габріель, я знаю, теж. Він страшенно схуд. Став худий як тріска. Хтось колись і про мене таке казав. Пам’ятаю, що я тоді просто вмирав з голоду.
Кажу:
— Нам бракує м’яса.
— Так, було б незле для різноманіття.
— Я завтра розставлю кілька пасток на зайців.
— Хочеш, допоможу?
— Hi.
Він нічого не відповідає, лише роздмухує вогонь.
— Я сам упораюся швидше, — додаю я.
— Ага, звісно.
Габріель знову починає роздмухувати вогонь, а я знову шкрябаю по дну миски.
Це Трев мені казав, що я худий як тріска. Пробую пригадати, коли то було, але марно. Пам’ятаю, як він ішов ліверпульською вуличкою з пластиковим мішечком у руках. А ще пригадую дівчину-фейну, яка там теж була, і Ловців, що гналися за мною, але все те немовби відбувалося в іншому світі та в іншому житті.
Я кажу Габріелю:
— Я тоді в Ліверпулі зустрів одну дівчину. Фейну. Круту, такій краще пальця в рот не класти. Вона мала брата, а в того був пістолет…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напівзагублений», після закриття браузера.