Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

й входили до рад директорів або навіть керували найбільшими російськими економічними структурами, насамперед у сировинному та фінансовому секторах.

Проте до 2008 року за провину Путіну можна було поставити хіба що бажання узурпувати владу та безмірне збагачення пайовиків корпорації «Росія». І доки погляд маленького диктатора не сягав за межі країни, знаної в світі як Російська Федерація, США і Європа не годні були побачити в ньому загрозу у тому сенсі, що являли собою для цивілізованого світу Ленін, Сталін, Хрущов або Брежнєв. Путін здавався найпрогресивнішим, найбільш передбачуваним і навіть найбільш проамериканським лідером, з яким коли-небудь доводилося мати справу світовим урядам, за винятком Михайла Горбачова та Бориса Єльцина в перші роки його правління. Путін мав вигляд людини, з якою завжди можна домовитися. Так велося аж до серпня 2008 року, коли російські війська розпочали військові дії проти Грузії.

Історія російсько-грузинської війни заплутана і складна. Задіяні в дезінформаційній війні російські засоби масової інформації зробили багато для того, щоб перекричати решту світових ЗМІ. З великими труднощами знаходячи на карті Грузію — не кажучи вже про Абхазію та Південну Осетію — західна громадська думка не розібралася достоту в цьому складному протистоянні невеликих кавказьких народів, які то мирно співіснували, то ворогували один з одним. Коли ж у серпні дві тисячі восьмого стало зрозуміло, що у російської армії немає планів увійти до Тбілісі і захопити всю Грузію, західні держави зітхнули спокійно і прибрали географічні карти в далекі шухляди. Поступово російсько-грузинський конфлікт відійшов у морок забуття. Абхазія та Південна Осетія, де залишились російські війська, провели референдуми та проголосили незалежність, визнану серед значущих країн одною лише Росією. А Грузія, на знак протесту, розірвала з Росією дипломатичні відносини.

На цьому тлі, у 2008 році, й була видана книжка «Корпорація: Росія і КДБ за доби президента Путіна». Годі й казати, для свого часу, як і «ФСБ підриває Росію», вона виявилася вельми недоречною. Про нездійснену велику війну Росії з Грузією всі якраз прагнули забути, і жорстка колективна біографія Путіна і КДБ, де Путін прослужив все життя, дуже заважала цій зручній забудькуватості.

Як історик за освітою і професією, я звик вимірювати терміни роками, десятиліттями, століттями. Вартісна книга від невдалої відрізняється тим, що витримує випробування часом. Написані мною книжки не старіють. Змушений додати: мені б дуже хотілося, щоби застаріли й «ФСБ підриває Росію», й «Корпорація…» Проте, минуло шість років, й виявилося, що намальований в 2008 році в книзі «Корпорація…» портрет Путіна та створеної ним системи не є ані гротеском, ані перебільшенням, а лише доволі пом'якшеним віддзеркаленням дійсності.

Ми соромилися називати Путіна Гітлером. Не тому, що він народився і жив в іншій країні, яка то дружила, то воювала з нацистським лідером. Ми вважали, що Путін не тягне на Гітлера, оскільки до березня 2014-го йому було важливо залишитися членом європейської спільноти. Й все це, незважаючи на вибухи російських будинків у вересні 1999 року, незважаючи на нову війну в Чечні, на придушення свобод громадян, на війну 2008 року проти крихітної Грузії.

У березні 2014-го Путін таки перейшов Рубікон. Він викреслив себе з європейської та світової спільноти; він показав, що корпоративні фінансові інтереси країни відходять на другий план перед національними, точніше, націоналістичними та геополітичними прагненнями Росії, як він їх бачить. А бачить Путін Росію виключно як нову імперію, яка відроджується з руїни. І відроджує її саме він: Володимир Путін.

Путін — безвідповідальний і неосвічений спрощенець. Він вельми поверхнево знає історію. Тож не випадково канцлер Німеччини Ангела Меркель (яка добре знає історію Німеччини) якось зауважила, що президент Росії живе в іншому світі. Вона не мала на увазі, що Путін збожеволів. Вона мала на увазі, що Путін оперує поняттями, давно віджилими — з XIX і першої половини ХХ століть, коли всі мислили форматами захоплення територій та державного об'єднання націй.

Росія вже вела війну в Криму у 1853–1856 роках, і Росія цю війну програла. Путін розмовляє сьогодні зі світом з позиції сили — як свого часу Гітлер. Однак Гітлер все-таки спирався на блок з Італією та Японією, а з серпня 1939 року ще й на союз із Сталіним — і все одно програв. Росія через спецоперацію захоплення Криму опинилася в абсолютній ізоляції. Її не підтримала жодна країна (окрім кількох африканських). Навіть Китай обмежився ввічливим нейтралітетом.

Аналогія поміж березнем 1938 року, коли Гітлер захопив спочатку Австрію, а потім, у вересні того ж року, Судети, та березнем 2014-го, коли Путін окупував Крим, настільки очевидна, що порівняння Путіна з Гітлером нині не сходить з газетних шпальт і вуст політичних і громадських діячів. Навіть Хілларі Клінтон порівняла Путіна з Гітлером. Але питання не в тому, чи є Путін Гітлером або ж — чи йде він по його шляхом (є і йде). Питання в тому, що робити та чого варто чекати всім нам, з огляду на історію гітлеризму. Якби Гітлер зупинився у березні або вересні 1938-го, або навіть у березні 1939-го, після окупації Чехословаччини, він увійшов би в історію Німеччини як видатний політичний діяч та залишився б у пам'яті німецького народу лідером, що об'єднав етнічних німців в межах модерної німецької імперії. Але він не зупинився, бо ж німців конче треба було «рятувати» та «об'єднувати» на всій території Європи. 1 вересня 1939 року він почав воєнні дії проти Польщі, не усвідомлюючи, що розпочинає війну, щиро не бажаючи і не плануючи вести велику війну, яка ввійде в історію як Друга світова.

Путін також не зупиниться. Як і Гітлер, Путін не може зупинитися. Бо росіян «утискають» не лише в Україні, Крим не може стати останньою зупинкою націоналістичної та імперської виправи російського довічного президента. Довічного — адже нова російська Конституція передбачає, що Путін має право залишитися президентом до 2018 року, до наступних президентських виборів, а потім ще й переобратись на наступні шість років — до 2024 року (тоді він якраз досягне присмеркового віку Сталіна).

З огляду на нав'язливу аналогію, знаючи історію Другої світової війни, поставимо собі питання: що саме могли та повинні були зробити західні демократії у 1938 році? Почати війну з Гітлером? Укласти глобальні антинімецькі міжнародні угоди та ізолювати Третій Рейх, вводячи проти нього всілякі санкції? Вичікувати, нічого не роблячи, сподіваючись, що пронесе? Тоді, у 1938 році, Європа обрала останній варіант: вичікувати й нічого не робити. Через півтора року, віддавши ще й залишки Чехії, вона все одно була втягнута у війну, розпочату