Читати книгу - "Українські казки"

така рада стала та мерщій у город трюшком і розказала всім горожанам, що їде такий чоловік, що воду їм дасть. Горожани всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред городу, викопав його – і потекла вода відтіль по всьому городу. Горожани нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він етав тепер багатший від свого дядька. Далі й думає: «Піду ще в те королівство, де королева дочка нездорова – може, вилікую її».

Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди, всі такі смутні, бігають та охають! Він і питає їх:

– Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хай як вони її не лічать, нічого не подіють; тільки я б її вилічив.

– Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й подавно!

– Отже, скажіть королеві.

Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:

– Якщо вилічиш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого угла, підкурив її – і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.

Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже цьому чоловікові:

– За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.

Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік. Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий, купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

– З якого ти королівства?

– З такого-то.

– Із якого города?

– З такого-то.

– Як прозиваєшся?

– Так-то.

Тут король і признався, що він його небіж – той, що без вісті пропав.

– Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою; отже, ні! Ти тільки купець, а я король – правда кривду переважили!

– Як же се сталось?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили: все, все… А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

– Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає: «Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві».

Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилось – де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.

Мудра дівчина

Десь в одному селі жили собі чоловік та жінка. Була у них дочка-одиначка, дівчина-підліток, та така клепана на язик, гостра та розумна, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре. Всі на селі звали її за це «бідовою». Сповнилось їй вісімнадцять років, дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже й старостів – от сватати прийдуть.

Одного разу старих десь не було дома, приходять до неї старости. От поздоровкались вони з дівкою, поклали хліб на столі, а самі посідали собі на лаву. Почали балакати з дівкою й оповістили їй, чого прийшли.

– Що ж, – каже дівка, – тепер немає вдома ні батька, ні матері, скажу сама: чи так, чи інак – краще приходьте іншим часом, як будуть старі дома.

Старости потерлись, пом’ялись, а з хати не йдуть, мов ще чогось ждуть. Тоді дівка й питає:

– Ви, люди добрі, з дороги голодні, певно, – чи не жере кусили б чого хоч трохи?

– Од хліба й солі не будемо одмовлятись, – сказав один староста.

– Даси – перекусимо й спасибі скажемо, а не даси – воля твоя.

– То й гаразд, – каже дівка. – А чого ж вам подавати, чи одбутного чи прибутного, а чи того, що вгору давиться?

Ззирнулися старости з молодим та й не знають, що відповісти. Далі староста й каже:

– То давай уже хоч і того, що вгору дивиться.

Хутенько нарізала дівка паляниці, накришила цибулі в полумисок, поставила на стіл і припрошує старостів їсти. Закрутили старости носами, ззирнулися знов з молодим, сидять, а їсти і в рот ніхто не взяв. Дивна була їм ця загадка, а ще дивнішою здалася сама дівка.

Почалась ізнов балачка з дівкою. Старостам, бачте, хотілось, щоб її на чомусь приткнути. Так куди тобі, – котрий що б не сказав або не спитав, то вона так розумно, гостро й до шмиги йому відріже, що той тільки очима кліпає та раки пече.

Староста й каже:

– Годі у піжмурки грати, краще розтовкмач нам, дівчино, що то воно визнача – одбутне, прибутне і те, що вгору дивиться!

– А он воно що, – одмовля дівка, – сало – одбутне, бо ним усякі зачіпки одбувають; молоко-дійно – прибутне, бо ним хоч і одбувають всякі зачіпки, але ж і воно прибуває в господарстві, коли хто корови свої дійні має; що вгору дивиться – цибуля, бо коли вона що в грядках восени стирчить, то мов хто в землі угору дивиться.

Пореготались та подивувались старости, що такої немудрої загадки не знали, і ладнаються йти до господа. От як повилазили старости з-за столу, дівка до їх та й питає:

– Скажіть же мені, що ви за люди й звідкіль родом? А то як прийдуть батько та мати, то я й не знатиму, що їм про вас казати.

– Мене, – каже староста, – прозивають Кущем, підстаросту Лопухом, а молодого – Ломакою, старі ваші