Читати книгу - "Астальдо"

кризою, серіалами, терористами, расовим змішанням, і навіть своїм «Голівудом» де білошкіру героїню минулих часів грає чорношкіра актриса. Залишаючись на «середньовічному рівні розвитку», людство, принаймні, не загидило б довкілля і жило б в гармонії з природою.

Обидва автори вищеназваних творів є «дописувачами», а не фанатами. Якщо Перумов все ж таки намагається шанувати першоджерело, то роман Єськова за влучним виразом одного з критиків є «романом, написаним орками для орків».

«Сильмариліон» став джерелом чотирьох романів «за мотивами», а також безлічі повістей, оповідань та пародій, які за кількістю набагато перевищують творчість фанатів, присвячену «Володареві перснів». Цікаво, що всі романи за ідейним стрижнем дуже далекі від першоджерела.

«Чорна книга Арди» Н. Васильєвої (Ніенни) — «Сильмариліон», прочитаний з точністю до навпаки. Хоча авторка запевняє у передмові, що її погляд на першоджерело це «взгляд человека, не привыкшего делить людей на друзей и врагов, подлецов и героев, Черных и Белых.», однак своїх, а точніше толкінівських героїв вона поділила на чорних і білих набагато точніше, аніж Професор. Лихі сили та їхні союзники у неї є добрими і пухнастими, а всі, незгодні з цим — злими і підлими. З цього приводу скажу лишень, що коли Толкін пише, що ельф Маедрос, відважний і стійкий духом воїн, задля виконання обітниці, даної ним загиблому батькові, розв’язує братовбивчу війну — цьому віриш. А коли Н. Васильєва оповідає, що князь ельфів Фінголфін, втілення відваги, холоднокровності і витримки, здатен вбити парламентера ножем у живіт — не віриш. Однак, книга ця має власне життя і своє коло прихильників.

«Еанаріон» Альвдіс Рутіен — є спробою «прочитати» «Сильмаріліон» очима ельфів-нолдор Першого Дому. Для тих, хто не читав Професора — в епосі діють три ельфійські родини, кожна з яких має своїх прихильників серед толкіністів. Перший Дім очолює Феанор, Великий Митець і творець тих самих дорогоцінних каменів-Сильмарилів, які й дали назву книзі Толкіна. За «Еанаріоном» цей відважний ельф є не більше не менше, як втіленням самого Абсолюту.

Феанору присвячена й трилогія Альвдіс «Після полум’я». Не вдаючись в подробиці, скажемо лишень, що темою твору є можливість «вільно творити» в рабстві. Головний герой, котрий в «Сильмариліоні» є доволі багатогранною особою, у Альвдіс стає втіленням підлості. Співпраця з носієм зла Мелькором заводить Феанора в моральну безвихідь: він фактично стає наглядачем над полоненими родичами, прирікає на муки власного сина, котрий насмілився не погодитись з батьковим «новим курсом», і в твердині Мелькора виникає такий собі «Архіпелаг Гулаг», де бранці працюють на ворога «за пайку», а для відмовників є цілком соціалістичний закон — «хто не працює, той не їсть».

Важке враження від цього твору сильніше навіть від «Чорної книги Арди». Дивно те, що Альвдіс, судячи з «Еанаріону», начебто «вболіває» за Перший Дім. Оскільки Феанор з «Сильмариліона» геройськи загинув в битві з переважаючою ворожою силою, можу лише сказати, що негоже зводити наклеп на полеглих.

«По той бік світанку» О. Брильової-Чигиринської, нашої землячки, є приємним винятком з «антиСильмариліонів.» Цікаво, що саме цей роман толкіністська критика сприйняла в більшости своїй негативно. Авторка взяла за основу сюжету історію кохання воїна-людини Берена та ельфійки Лутіень. Дуже бережно використовуючи епос, Брильова лише трохи змістила акценти — її Берен не просто нестямно закоханий, котрий домагається визнання своїх прав на шлюб з ельфійською князівною, він перш за все патріот і воїн. В цьому контексті загибель князя ельфів Фінрода, котрий допомагав Берену через обітницю, яку дав його батькові, є, принаймні, виправданою: обидва — і ельф, і людина є союзниками в боротьбі «за волю Белеріанду». Берен з «Сильмариліона», який приносить в жертву своєму коханню одинадцять ельфійських воїнів, є особою малосимпатичною. Берен з «По той бік світанку», котрий нагадує чи-то героя фільму «Хоробре серце», чи-то вояка УПА, є образом більш привабливим, а його дії — більш логічними. Авторка також активно полемізує з «Чорною книгою Арди» — злу за Брильовою дійсно можуть служити гарні і добрі люди, якщо їх переконати, що зло є добром.

Невеличкі оповідання та повісті за мотивами «Сильмариліона» в більшості своїй присвячені ельфам з вищезгаданих трьох сімейств. Звісно, цим тематика «фанфіків» не вичерпується, але ставши «прихильником Другого Дому», і «поплававши» по Інтернету, я зробив цікавий висновок — дім князя Фінголфіна є бідним на літописців.

Перше місце в «народному рейтингу» толкіністів займає Фінрод Фелагунд, князь Нарготронду. Це не дивно: Фінрод є «світлим образом» епосу, улюбленим багатьма шанувальниками до фанатизму. В повістях, йому присвячених, Фінрода оплакують, намагаються врятувати, або, принаймні, зробити так, щоб улюбленець загинув не такою жахливою смертю… В одній з оповідок Фінрод, якому дивом вдалося врятуватись, живе разом з Береном та Лутіень на острові і виховує їхнього сина. Настрій прихильників є однозначним — «не хочу, щоб він помирав».

Друге місце за популярністю займають сини Феанора. Про самого Великого Митця написано небагато, видимо через неоднозначність образу, а от його буйним феанорінгам присвячено безліч оповідань. Найбільше люблять Маедроса, певне через тяжку долю, а також Маглора, як поета та співця, та Карантіра, як воїна й оборонця Таргеліону.

Другий Дім, як я вже говорив, зостався обійденим увагою. Фінгон, син князя Фінголфіна, згадується доволі часто, але тільки в зв’язку з Маедросом — про вікопомну вилазку до Тангородріму і визволення друга з полону написано безліч оповідань від явно апологетичних, до пародійних. Решта нолфінгів взагалі обійдена увагою, рівно як ї їх родоначальник Фінголфін — сітка, закинута в Інтернет, виловила кілька невеличких оповідань про перехід через Гелькараске, одну маленьку повість про Гондолін, і трошки шизофренічне оповідання про загибель Фінгона «Так він загинув…», перекладене з англійської

А характерами воїни Другого Дому нічим не поступаються родичам. І от, бажаючи відновити «історичну справедливість», я продовжив пошуки і на одному з англомовних сайтів таки знайшов те, що шукав.

Роман Тіма Есгала «Астальдо» (в оригіналі «Fingon the Valiant») перекладено мною на українську мову, так що він мусить стати першою ластівкою не тільки в літописах «дому Фінголфіна», а і в україномовних творах на толкіністські теми. Його художні достоїнства нехай оцінюють читачі, а я лише дам оцінку твору згідно першоджерела.

Автор не намагається полемізувати з Толкіним, який, очевидно, є його кумиром. Есгал точно дотримується сюжетної лінії, зв’язаної з життєписом Фінгона і закінчує роман якраз посеред Битви Незлічених Сліз, з загибеллю головного героя. Роман є наскрізь «ельфоцентричним» — світ оцінюється очима Фінгона, і ці оцінки часом є дуже незвичними, скажімо, на людське око. Однак, автор не в усьому дотримується «канону», і я