Читати книгу - "Чорне Сонце"

недовірою спитав Єгер, який іноді теж самотужки виходив на полювання і знав, що завалити п’ятьох кабанів за одну ніч не так просто.

– На мені, – Фриц підняв ногу, показуючи міцного, як кінське копито, черевика. – Я ж на лови босоніж пішов.

– Нічо’ собі, – повірив Єгер. – Маде ін раша.

Єгер тоді ходив у дешевих китайських кросівках (про берці ми ще й не мріяли), і ходив він по-особливому, я б сказав, по-котячому. Високий, тонкий, на довгих, журавлиних ногах, він ступав на землю легко і сторожко, наче дослухався премудрості Омара Хайяма, котрий усім людям радив обережно ступати на землю, адже ніхто з нас не відає, на чиї зіниці він наступає. Але насправді таку ходу у Єгереві виробило його тонке ремесло.

Ось і до цього фермерського будинку з потрощеними вікнами він зайшов сторожко, мовби ступав по тонкому льоду, а за ним почвалав, як ведмідь у малинник, Сіроманець. Мій друзяка Сіроманець, якщо глянути збоку, таки вайлуватий, можна подумати, зовсім незграба, але то велика омана. Сіроманця треба побачити в гарячому ділі. Особливо коли він лупить з гранатомета-підствольника. Лупить і сміється. Х-га-га. Сміється і лупить. Окрім усього, під час «перемир’я» Сіроманець вряди-годи виїжджає у відрядження за межі зони війни. Також на гарячу роботу. На спецзавдання.

Якщо уважно переглянути на «Ютубі», як валяли пам’ятники Леніну в Харкові чи в Кіровограді, то там неодмінно запримітиш у натовпі «вайлуватого» хлопчину з рудою бородою. Щоправда, на задньому плані, бо Сіроманець панічно боїться відеокамер, особливо телевізійних, щоб, не доведи Господи, його не побачили по ящику батько-мати. Вони не знають, що Сіроманець воює. Ще їдучи з Кривого Рогу на Майдан, він набрехав удома, що напитав добру роботу в Києві на будівництві.

– У нені хворе серце, – пояснив нам Сіроманець.

Він зовсім недавно перейшов на рідну мову і думає, що правильно треба казати «неня», бо «мама» кажуть і кацапи. По мобільному Сіроманець розмовляє з батьками теж українською, і ті здивовано запитують у нього, що сталося. Сіроманець пояснює, що він живе в Києві, де всі інтелігентні люди розмовляють українською, тому він так звик. «Гібридною російською тут цвенькає лише непритомна чернь», – натхненно мудрує Сіроманець зі своїм приглушеним смішком: х-га-га.

Його неня не дуже тим переймається, неню більше хвилює те, що син на тяжкій роботі. Вона просить його бути обережним, добре їсти і тепло зодягатися, бо на будівництві небезпечна робота і холодні вітри. Сіроманець запевняє неню, що тут ніякої небезпеки, він кладе цеглу, як клав її і в Кривому Розі, тільки за більші гроші – вистачає і на житло, і на харчі та одяг. Аж тут неня його приголомшує. «Я знаю, синку, що тобі там скрутно, – схлипує вона. – Голодно й холодно. Але ти не їдь додому, бо тобі вже третя повістка прийшла з військкомату».

– Як ти думаєш? – запитав мене тоді Сіроманець. – За це можуть судити?

– За що?

– За те, що не з’явився до військкомату. За дезертирство.

– У нашій державі все можливе, – сказав я. – Але ти не переживай. Ми, азовці, не дозволимо. Ми їх усіх поставимо на місце.

Помовчавши, я додав:

– Ми їх раком поставимо.

– Я не переживаю, – зітхнув Сіроманець. – Я про інше.

– Про що?

– Батько, мабуть, здогадується. Дзвоню якось, а він питає: «Ну що, синку, багато вже цеглин поклав?» Я не лічив, кажу. «І правильно робиш, – каже він. – Не лічи». От старий лис! Думаєш, він скаже нені?

– Ні, – заспокоїв я Сіроманця. – Він же твій батько.

Йому, видно, сподобалася така відповідь, бо, трохи помовчавши, Сіроманець сказав:

– Маю до тебе велике прохання. Ти ж мій земляк…

– Кажи.

– Якщо раптом… Якщо зі мною щось станеться, ти колись зайдеш до моїх і попросиш від мого імені пробачення. Обіцяєш?

– Обіцяю, – сказав я. – Тільки не те, що ти думаєш.

– А що?

– Я зайду до них і скажу, що на тебе, вайла дурного, впала з верхотури цеглина.

– Дякую, – сказав Сіроманець і засміявся своїм приглушеним смішком: х-га-га.

Він мене зрозумів.

Я знаю, чому саме ця розмова пригадалася мені після того, як мінометне стрільно вибухнуло біля стайні. Бо за хвилину до того Сіроманець пропонував розпочати зачистку саме звідти, але Єгер сказав, що ні, спершу підемо до будинку. І як тільки вони сховались у проймі дверей, я, тримаючи автомат напоготові, заглянув за причілок і раптом угледів те диво. Угледів оголену постать, що всією собою кликала мене до себе. Та я ще не встиг намилуватися нею, як на тому місці, куди пропонував іти Сіроманець, гахнула міна. Гримнула з такою силою, що мені здалося, наче вона розірвалася в моєму правому вусі, а коли в повітрі засвистіло ще одне стрільно, я умить опинився біля красуні і припав до її теплого лона. Притулився до теплого каменя, бо це була справжнісінька скіфська баба. Тієї ж миті вона здригнулася від ударів осколків, які з противним скреготом дзизнули об камінь.

Звідки? Звідки ти тут узялася?

Я підвівся і став її розглядати. Скіф’янка мала зовсім невиразне обличчя, обшмугляне тисячолітніми дощами, вітрами, негодами, і на тому обличчі не було ні рота, ні носа, ні губ, лише проглядали виїмки очей, і мені ввижалося, що вона прозирає мене тими очима наскрізь. У неї були продовгуваті обвислі груди (мабуть, через те її називають бабою), а найвиразніше, що вона мала, – це руки, цнотливо складені внизу живота, і в тому був, як на мене, якийсь особливий знак, була якась глибинна суть, якої я ще не міг збагнути, але мені чомусь стало моторошно.

Можливо, то був страх, який знагла прокидається у твоєму єстві, коли землю й повітря шматують вибухи, та я був певен, що цього разу волосся на моїй голові заворушилося від чогось іншого.

– Ні фіґа собі! – почув позад себе голос Єгеря.

– Ну й ну! – здивувався і Сіроманець. – Як вона тут опинилася?

– Поцупили, – сказав Єгер. – Той, хто тут жив, викрав її з якогось музею чи заповідника.

Мене трохи розчарувало Єгереве припущення, хоча, швидше за все, так воно і було. Нині музейні реліквії часто перекочовують до приватних осель. Ось і цей фермер не пас задніх.

Але… але… але ж…

Мені спала одна мудра думка, якою я не наважився поділитися з хлопцями. Ще подумають, що мене тут контузило.

Я зайшов скіф’янці за спину і побачив на ній три свіжі зарубки, вищерблені осколками.

– Вона врятувала мені життя, – сказав я.

– Баба? – не повірив Єгер.

– Це не баба. – Я доторкнувся до свіжих зарубин у камені. – Це