Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

його незвичайний «епопейний» обсяг, бо з жанровим змістом і структурою епопеї він, власне, не має нічого спільного.

Перший том роману, «На Сваннову сторону», вийшов наприкінці 1913 року накладом автора і не привернув уваги ні критиків, ні читачів. Перед тим його відхилив «Нувель ревю Франсез», провідний модерний журнал, що його редагував Андре Жід. Згодом Жід напише Прустові, що «відхилення цієї книжки залишиться найсерйознішою помилкою «Нувель ревю Франсез». Анатоль Франс, який прихильно відгукнувся на збірку Прустових оповідань «Утіхи і дні», романом «На Сваннову сторону» був цілком розчарований і висловив жаль, що «приємний і мудрий» автор став «неврастеніком до крайньої межі»».

Та ця серйозна літературна невдача Пруста не паралізувала його творчої волі і він не переставав напружено працювати над романом. Наступний його том з'явився через шість років, уже після Першої світової війни, і мав голосний успіх, був відзначений Гонкурівською премією — найвищою літературною премією Франції. Разом із першим томом він виходить у перекладі іншими мовами, і в Німеччині відомий літературознавець Е.Р. Курціус заявляє, що цим твором «починається нова ера в історії роману», в чому він не помилився. У повоєнній Франції та всій Європі багато що змінилося, і не тільки в соціально-політичній сфері: глибинні зміни відбулися також у світоглядних та естетичних парадигмах, в умонастроях та художніх смаках і, здавалося б, несподівано й непоясненно «камерний» роман Пруста виявився істотно суголосним усім цим зрушенням та змінам. Разом з «Уліссом» Джойса, що з'явився в рік Прустової смерти, з «Процесом» (1925) і «Замком» (1926) Кафки, із «Безплідною землею» (1922) Еліота і «Дуїнянськими елегіями» (1922) Рільке він знаменував народження зрілого, фундаментального модернізму.

Непідготовленого читача багато що дивує в романі Пруста, і найперше невідповідність між його розміром і незначністю сюжету — в розумінні «подійного ряду», яким організовується структура романів традиційного типу. Але ж прустівські «У пошуках утраченого часу» не закріплені за об'єктивною дійсністю, за її рухом та колізіями, як це бачимо в романах Філдінґа й Бальзака, Толстого й Франка. У Пруста твір розгортається не в епічному часопросторі, а в психологічному, в пам'яті оповідача, зближеного з автором. Романний світ суб'єктивізується, «фізичне» розчиняється у психологічному, не закріплена за об'єктивним станом і ходом речей розповідь розгортається за «законами» пам'яти з її вибірковістю, зміщеннями часових площин, відхиленнями, відступами тощо. Радикально міняється архітектоніка роману, скасовуються традиційні конструкції, що грунтуються на хронологічному та об'єктивному порядку епізодів. Немає послідовного руху сюжету від певної точки минулого до «сьогодні», точніше до авторського часу оповіді, натомість маємо вільне поєднання рухливих часових перспектив. Зрештою, замість поступального руху по визначеній траєкторії романний час починає нагадувати лабіринт.

Пора вже сказати, що роман Прустів належним чином не зрозуміти без урахування тих глибинних змін, що відбулися на рубежі XIX і XX сторіч у світосприйнятті й методології мислення, в тому числі художнього. Завершилася доба всевладдя розуму в інтелектуальному житті Європи та віри в можливість раціонального пізнання та впорядкування буття. Ця віра ґрунтувалася на постулаті тотожности буття і мислення, на певності в тому, що структури свідомосте ідентичні структурам буття. Розчарування в його раціональному пізнанні породжує іншу інтенційність — до сфер підсвідомого, досвідомого, безсвідомого. На зміну «філософії розуму», яка домінувала в попередню добу, приходить «філософія життя», яка проголошує субстанційність життя і трактує його як ірраціональну стихію, що не піддається раціональному осягненню (Ф. Ніцше, А. Берґсон, В. Дільтей, Г. Зіммель та інші). Ця філософія мала величезний вплив на літературу кінця XIX й першої третини XX ст., на письменників «покоління Пруста» від Р. Роллана й Т. Манна до М. Горького й В. Винниченка.

Безпосередньо на Пруста великий вплив справила філософія інтуїтивізму Берґсона, якого письменник знав з юних літ і з яким перебував у родинних зв'язках. У Сорбонні він слухав лекції Берґсона, які стали одним із чинників, що формували його світогляд. Згодом, уже в процесі написання «У пошуках утраченого часу», Пруст читав його праці й захоплювався ними, що відбилося й у творі. Безперечно, в образі Берготта, який є одним з улюблених авторів і наставників Марселя в його вихованні як митця, втілилися певні Бергсонові риси.

За концепціями цього філософа, розум не здатен проникнути в потаємність життя як вітальної стихії, в його спонтанну тяглість і органічність, цей поріг переступає лише інтуїція, уможливлюючи безпосереднє осягнення його сутносте, тоді як розум уловлює його поверхневі й застиглі елементи, виходячи з готових схем і прикладаючи їх до живої вітальної стихії. У своєму «Вступі до метафізики» Берґсон писав, формулюючи основний постулат своєї філософії: «Існує одна дійсність, яку всі ми розуміємо із середини, розуміємо інтуїтивно, а не аналітично. Це наша особа у своєму часовому перебігу. Це наше «я», що триває. Можемо інтелектуально не співпереживати якусь річ, але завжди певним чином співпереживаємо самих себе». Розрізняючи два типи пам'яти, інтелектуально-аналітичну й інтуїтивну, Берґсон саме другу вважає за креативну силу, яка найповніше виявляється в мистецтві, бо воно найбільшою мірою їй іманентне.

І в Прустовім романі саме інтуїтивна пам'ять виступає креативною силою, вона оживляє пережите, «втрачений час» і творить із нього нову, художню реальність. Спонтанне пробудження цієї пам'яти та її функціювання з хрестоматійною наочністю описано у першій частині твору, в знаменитому епізоді з липовим чаєм та тістечками-мадленками. Одного похмурого зимового дня у пригніченому душевному стані Марсель (персонаж-оповідач носить те саме ім'я, що й автор) завітав до матері, яка почастувала його згаданим чаєм із мадленками. Тільки-но напій торкнувся піднебіння оповідача, як його охопило радісне піднесення, «невмотивоване раювання». Збудилася інтуїтивна пам'ять і ожив уже далекий час, виринули в їхній чуттєво-емоційній наповненості образи й картини дитинства: «…всі квіти в нашому садку і в парку пана Сванна, латаття Вівонни, добрі міщани, їхні оселі, церкви, ціле Комбре з його околицями, все, що наділене формою і ядерне, все це зринуло — місто і садки — з моєї філіжанки чаю».

Але увага Прустова спрямовувалася не тільки на відтворення спонтанного потоку пам'яти, на імпресіоністичні замальовки плину митей, як це маємо, скажімо, у романах Вірджінії Вулф, — не менш істотним об'єктом є для нього також предметно-чуттєва наповненість кожного відтинку часу, що постає у щедро деталізованій конкретності. Для нього, як він сам про це пише, «година — це не тільки відтинок часу, це ваза, наповнена запахами, барвами, звуками, рельєф і атмосфера», і все це відтворюється в локальному колориті із пластичною виразністю. Можна сказати, що у нього кожна година — це та сама філіжанка чаю, з якої виринув «весь Комбре».

Те, що дійство в романі