Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

Верденський бульвар здіймався високо над Труманню, а Рок на тому боці нижчав і нижчав. Коли позаду лишалася й остання садиба, бульвар несподівано відштовхувався від Трумані й круто звертав праворуч, де, влившись у автостраду, зникав у лісі.

Персак не зовсім позбавлений мальовничості. Її надають йому підвісний міст, Трумань, що дзюркоче попід кам'яною набережною, та десяток старовинних будинків навколо романської каплиці. Однак коли б не туристи, не знати, з чого жили б мешканці цього маленького містечка. Виноградники ростуть тільки скраю кантону, та й ті не дуже славляться і дають зиску багато менше, ніж у південніших районах.

Найближча залізнична станція — за вісімнадцять кілометрів, на території багатшої й люднішої комуни[3], муніципалітет якої, кажуть, намагається перетягти столицю кантону до себе. Останні переписи населення справді показали, що середній вік персаківців зріс, зате кількість мешканців різко впала. Дехто має на території комуни маєтки з лісом і живе з продажу дерева. До таких належить і Робер Паран. Бідні ж селяни орють пісну землю на схилах пагорбів, а їхні жінки торгують на базарі козячим сиром.

«Голубий паркан, травничок, триповерховий білий будинок із зеленими віконницями, під темною черепицею. Просто неможливо помилитися», — сказала пані Клеман. Таким цей будинок уявлявся Маршанові ще до приїзду в Персак, такий він виявився насправді.

У будинку було тихо, ні надворі, ні в повідчинюваних вікнах не видко було ні душі.

Проминувши білий будинок з голубим парканом тгц ще одну велику садибу й дійшовши до того місця, де бульвар відбігає від річки, молодик повернув назад. Відтак вернувся знову й почовгав утретє попід блакитним парканом. Тоді зупинився, недбало дістав з кишені пачку сигарет, клацнув запальничкою, неквапно припалив. Хвильку поблукав поглядом по білому чолі будинку й спроквола, як і годиться людині на прогулянці, пішов до міста. За кілька кроків зиркнув на годинника й прискорив ходу.

А вийшовши на площу Марше-Неф, мало не зіткнувся з молоденькою дівчиною, що йшла назустріч.

— Пробачте, добродію.

— Жакліно!

— Жане-Луї, що ви робите в цій забутій Богом глушині?

— Та прогулююсь. Мав пагоду помандрувати цими краями, то й опинився аж у вашому містечку.

— Навіть не попередивши. Гарно, нічого не скажеш!

— Ще вчора я не був певен, що опинюся тут.

— І надовго ви до Персака?

Молодик не відповів, лише по хвильці мовчанки спитав:

— Анрі тут?

— Як, хіба ви не знаєте? Він іще з травня в Англії й пробуде там цілий рік.

Звичайно, Маршан знав, що його колишній однокурсник з правничого факультету виїхав на роботу до лондонської філії однієї французької компанії. Але не хотів виказати, що так добре поінформований, як не бажав і признатися, скільки пробуде в Персаку, тим більше пояснювати, навіщо приїхав сюди. А втім, як подумати добре, хіба в нього тільки одна причина? Не так усе просто.

— Спасибі вам, Жане-Луї, що написали мені такого теплого листа, коли помер мій тато. Ваша щирість, ваша приязнь так утішили Анрі й мене…

Жакліна Каз нітрохи не змінилася за час, що минув під їхньої останньої зустрічі. Тоді Жан-Луї приїздив у відпустку з Алжіру, де служив у війську. Жакліна, на чотири роки молодша за нього, навчалась на підготовчих курсах — гризла фізику, хімію й біологію, що було конче необхідно для вступу на медичний факультет. Невдовзі по тому старого Каза, Жакліниного батька, після крововиливу в мозок паралізувало. Десять років перед тим він повдовів, а ще через п'ять років залишив службу. В Персаку, де він жив сам, його доглядала Марі Перрен — скоріше економка, ніж служниця. Жакліна, успішно склавши іспити, несподівано повернулася з Парижа додому. Дівчина вирішила зробити перерву в навчанні, щоб доглядати хворого батька. На неї не вплинули ні батькові докори, ні братові поради. Їхати до Парижа, на факультет, вона відмовилась навідріз. А за якихось вісім місяців, у лютому 1957 року, старий Каз помер.

— Які ж у вас тепер наміри, Жакліно?

— Вчитися, як тато заповідав. Він на мене до останку сердився, що я кинула навчання.

І дівчина, ніби прочитавши запитання в уважному Маршановому погляді, поквапливо додала:

— Остання татова воля була, щоб ні Анрі, ні я не ходили в траурі.

Жакліна, як і давніш, поводилася вільно, невимушено й відверто і тим дуже скидалася на свого брата Анрі. Чи була вона вродлива? Це як хто розуміє… Але принадна безперечно.

Проти височенького Жана-Луї вона видавалася середнього зросту; волосся мала світло-каштанове, очі — сірі. Гарно окреслені брови, повні вуста, прямий ніс.

Вони довгенько гомоніли, згадуючи то те то се. Жакліна розповіла, як її ще до настання повноліття звільнили від опіки. Марніші розпитував про Персак, про тутешній край і людей. А коли згадав прізвище Паран, дівчина всміхнулася.

— Хіба ви знаєте його? Я порадила б вам не згадувати перед ним про ваше знайомство з родиною Казів, ви ж знаєте, як воно буває в таких малих містечках. Різні плітки, давні чвари. Правда, мій батько намагався все це забути… Та не лякайтеся! Я ж не кажу, що Паран і його приятелі погані люди, ми з ними дуже чемно вітаємось, однак, мабуть, не без фальшу. Їм не до смаку моя незалежність. Не тільки юридична. А до того ж я ходжу в штанях.

Аж тепер молодик роздивився, що на ній темно-сірі штани і пуловер у тон.

— Але ж вам так личить! Чого їм треба?

— Либонь, їм здається, що личить занадто. Я, звісно, так не вважаю. Тільки нехай усе це не перешкоджає вам зустрічатися з паном Параном, — поквапливо додала дівчина.

— Ні, ні, не турбуйтеся. Сподіваюсь, мені пощастить і його з вами зовсім примирити.

Вони попрощалися о восьмій. Жан-Луї подався до готелю, щоб після вечері поставити свого моторолера в гараж. Вечеря, певно, вже чекала на нього в садку.

Жакліна, подаючи на прощання руку, запросила його на завтра пообідати в них.

— Ви легко знайдете нас. Передостання садиба на Верденському бульварі, звідки ви оце вийшли. Голубий паркан, травничок, двоповерховий будинок із зеленими віконницями, під темною черепицею. Просто неможливо помилитися!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Панна Віржінія Гепра йшла вгору Верденським бульваром у супроводі якогось чоловіка, що, накульгуючи, насилу встигав за нею. На привітання Жакліни, що йшла їм назустріч разом з Жаном-Луї, літня панна стримано вклонилася й усміхнулась. Видимо, радий із цієї зустрічі, кульгавий відразу спинився.

Жакліна, познайомивши Жана-Луї з панною Гепра та її супутником, поцікавилася:

— Нема звістки від вашого брата, пане Рето?

— Ні, ще немає. Та він лише позавчора поїхав.

Обмінявшись кількома незначними фразами,