Читати книгу - "Човен розпачу"

молодиця добра: чого не попросиш — не відмовить… Нещасне було місто. Зовсім недавно його кримчаки обібрали й спалили, за двадцять сім років перед тим те саме зробила московська рать.

Досить, здавалося б, так ні: свій, внутрішній, знайшовся татарин, бридкий богу Гервасій.

На духовному суді всю компанію соромив біскуп. Казав, що баламутять вони народ самим своїм існуванням, бо змушують сумніватися у безпомилковості Бога. Все ж таки, мовляв, і вони божі створіння, так виходить, що Всезнаючий на кшталт поганого гончаря.

Вони, однак, не злякалися і догмат безпомилковості Бога підрубали під корінь, кажучи, що навіть він робить багато чого непотрібного на цій землі. Наприклад, цицьки в мужчин. Не було ще на світі мужчини, якому б вони хоч раз знадобились. А якщо Творець задумав прикрасити ними мужчину — то чому приліпив їх на місці, яке завжди прикрите одягом?

Біскуп тільки хапав ротом повітря, а потім, посоромлений, напився і став думати над цією причиною. І що більше думав, то більше пив, аж поки не потьмарився йому розум.

У той час об'їжджала свої землі милостива королева Бона з роду Сфорця, дружина його королівської мосці Цикмуна. Завітала вона і до свого рогачовського замку, якому колись привілеї давала і фундатором костьолу в котрому була. І володарі міста кинулися до неї як до останньої надії.

— Матінко милостива, рятуй! В Богові починаємо сумніватись. Он Гервасій навіть ігуменю Азарянського монастиря звів з пуття, і нічого йому з тої причини не було, крім радості.

Королева була милостива, але й строга, і великий Цикмун недарма казав, що поки вона над державою — про моральність можна не турбуватись.

Викликала вона до себе Виливаху, і дуже плакали всі його друзі, а особливо Іра Франтичек, що не повернеться вже до них такий славний друг і горілчаний брат, з яким було так приємно завжди гайнувати час.

А Виливаха прийшов просто в золоту палату, побачив великооку жінку з суворим ротом, ченця-писаря й ката, усміхнувся і сказав:

— Сонце тобі завжди на шляхах, паніматко.

— Сонце спалює.

— Знаю.

— То як ти посмів, хробаку, скаламутити спокій цілої землі? І мені сонця бажати?

Вона була з Італії, і Виливаха знав це.

— Бо, гадаю, мало тобі його в нас.

— Зате в мене їх тут два.

— І обоє далеко, — сказав Виливаха.

Стояв і всміхався вишневим нахабним ротом. А чуб був золотий, і очі світлі. І зрозуміла Бона, що він не простий курокрад.

— То що ж це ти робиш, Гервасію?

— Нічого. Одного разу побачив я у полях Вересову жінку. Ту, що криками людей полохає, і потім неодмінно хтось помре.

— То ж бо всі кажуть, що ти знаєшся з дияволом.

— Це нестрашно після деяких жінок… Так ось, у неї були розпатлані коси, і кричала вона так, що в людей тремтіли серця.

Гервасій усміхнувся.

— А ти? — спитала Бона.

Голова Виливахи шанобливо схилилась.

— А я… пожалів її, паніматко. Вона була, видно, вродлива жінка. І ось проблукала весь вік вересовими пустками, полохаючи всіх жахливими вигуками. Так і не довідалась, які заплави за Дніпром, яке тепле сіно, як п'ють вино, як не зрозумієш — шепіт це чи шелест верби під вітром. Так і не звідала, як цвіте рожевий глід біля моєї кам'яниці… Мені стало жаль її. Мені жаль усіх — таке вже в мене серце.

Вона опустила вії.

— Пояснюй.

— Добре. Тільки звели вийти… цим.

— Чому?

— Вони не зрозуміють.

Королева звеліла їм вийти.

— Чому не зрозуміють?

— Вони не знають, що таке життя. Чорний тому, що він чернець. Червоний — бо він ворогує з життям, викручує і виламує те, що Бог подарував цілим — на радість людині. І тому вони вороги життя, вороги Бога.

— Але ти кривдиш людей.

— Я кривджу мертвих людей. Живого — не покривдиш.

— А біскуп?

— Ніхто ще не пив, не їв, не спав і не цілувався у костьолі. А вони хочуть зробити костьол з усього світу. Начебто Бог, пожадавши такого, не зробив би цього сам… Дав же нам для чогось ліси, і ріки, і навіть таку безкорисну річ, як світло місяця.

Усміхнувся.

— Цікаво, який чуб у милостивого пана короля, коли в ньому заплутається місяць?

— Не знаю, — сухо сказала вона. — В мене є опочивальня.

— Тоді суди мене, королево. Тільки пам'ятай — це буде суд домашнього лебедя над диким.

— Чому ти так робиш? — з цікавістю подалася до нього вона.

— Життя коротке, як захід. Ось сонце над водою, а ось у Дніпрі.

— Ти не віриш у рай?

— Так не буває, щоб і тут, і там було добре. А мені добре тут.

— А мені — ні.

Вії Виливахи затремтіли.

— Це не твоя вина, господине. Люди не вміють жити й тому кажуть про завтра, якого не буде. Сьогодні ми віримо й мучимо своє бідне тіло, а завтра зате житимемо… Сьогодні ми відмовляємось од серця в ім'я величі, але завтра нам дадуть винагороду. Сьогодні вириваємо з серця любих, бо нам треба возвеличити королівство, але завтра ми кохатимемо.

Голос у нього був, як скрипка:

— І ти… не думаєш, що про ту саму велич, напевне, думав і Костянтин Великий, а нині його Візантія, наробивши кривавих бридкостей, лежить у тліні й праху. І нічого не зосталося. Ні величі, ні навіть кохання першого кесаря. Бо його не було… То кому від цього легше?.. Я не хочу цього, пані.

— Церква вимагає тобі вогнища.

Виливаха знизав плечима:

— Що ж… В останню ніч у мене буде більше спогадів, ніж у Костянтина Великого. І я не залишу після себе іншої Візантії, окрім любові. А вона непідвладна туркам… А тобі порада — живи! Опочивальня — це як убивство.

— Пізно.

— Пізно буває, як кажуть, тільки у труні. Але я не вірю. Я так люблю життя — бо просто живу! — що не можу вірити навіть цьому.

— Вранці я покличу варту. Чого б ти хотів цієї останньої ночі?

— Любові.

— Це неможливо, — майже вороже і жорстоко сказала вона.

— Тоді — зробити тобі останню послугу. Показати цей світ… Тільки не треба інших.

І, кажуть, вона погодилась. А він повів її схилами на берег Дніпра до своєї кам'яниці. Кам'яниця була стара, з обваленими зубцями і без брами. Але зате довкола білими в темряві хмарами цвів глід, світліла жимолость і вгадувалась по запаху шипшина й бузок.

Місяць зійшов над рікою. І народилося два світи. Один розпростерся довкола, а другий переповнив Дніпро. Глибоко-глибоко, аж до останньої зірки.

Вона подивилась на мужчину