Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

до іншого, періодично спльовуючи то вправо, то вліво.

Обидва джентльмени розреготалися.

— Ось що, смаглявий, побудь-но трохи дядьком Елдером Робінсом. Як він співає псалми?

Пухкеньке обличчя хлопчини одразу посерйознішало, витягнулося, і він поважно загугнявив молитовну мелодію.

— Браво, браво! Оце молодчина! — вигукнув Гейлі. — Далеко піде! А що, як… — він ляснув містера Шелбі по плечу. — Чому б вам на додачу до Тома не віддати мені цього хлопчика? Так і вирішимо проблему! Це буде справедливо.

На цих словах нечутно відчинилися двері і до їдальні увійшла молода квартеронка років двадцяти п’яти. Вона зашарілася.

Досить було навіть поверхового погляду, аби зрозуміти, що хлопчик і жінка — це одна кров, мати і син. Ті самі вогнисті темні очі під довгими віями, той самий шовк чорних кучерів. Смагляве обличчя квартеронки ще більше залилося рум’янцем, коли вона помітила, як відверто незнайомець захоплюється її сином. Сукня облягала її тіло, вигідно підкреслюючи принадність фігури. Работорговець, який добре знався на тому, що саме цінується у товарі жіночого роду, помітив також ніжні руки і маленькі тендітні ступні жіночки.

— Чого тобі, Елізо? — запитав її містер Шелбі, коли вона нерішуче поглянула на нього.

— Вибачте, сер, я шукала Гаррі.

Хлопчина підбіг до матері, вихваляючись гостинцями, які тримав у пелені одежини.

— Можеш забрати його звідси, — дозволив господар.

Вона підхопила сина на руки і квапливо залишила кімнату.

— Чорт забирай! — вигукнув работорговець, повертаючись до містера Шелбі. — Та на такій кралечці в Орлеані можна заробити цілий статок! Я на власні очі бачив, як за нічим не кращих жінок платили по тисячі доларів.

— Я не збираюся наживатися на Елізі, — сухо відповів чоловік. Щоб змінити тему розмови, відкоркував нову пляшку вина й запитав гостя, чи воно йому смакує.

— Прекрасне вино! Вищий ґатунок! — работорговець знову по-панібратськи поплескав по плечу містера Шелбі: — Ну то скільки ви хочете за цю красуню? Сторгуємося! Називайте свою ціну.

— Вона не продається, містере Гейлі, — сказав Шелбі. — Навіть якби за неї давали стільки золота, скільки вона сама важить. Моя дружина нізащо не погодиться розлучитися з Елізою.

— Жінота завжди так каже, бо не тямить ціни золоту! А варто їм лиш пояснити, скільки за ці гроші можна накупити годинничків, страусового пір’я і всіляких цяцьок, у яких вони кохаються — і категоричності їхньої годі й згадувати.

— Змінімо тему, Гейлі. Я з цього приводу вам уже все сказав, — твердо відповів містер Шелбі.

— То хоч хлопчика віддайте, — вів своє работорговець, — бачите ж, я не шкодую ніяких грошей!

— Та навіщо він вам? — вигукнув містер Шелбі, роздратований наполегливістю співрозмовника.

— Я маю приятеля, який скуповує симпатичних хлоп’ят. Підросте отакий красунчик, і він його вигідно продасть. Це, певна річ, розкішний товар, таких зазвичай беруть за лакеїв. Не усі можуть собі таке дозволити. Зате яка це окраса вашого дому, якщо відчиняє двері, зустрічає гостей і за столом прислуговує вродливий лакей! На них, кажу вам, попит колосальний! А це чортеня до того ж метке і голосисте. Дуже, дуже хороший товар.

— Це все зрозуміло, проте я однаково не бажаю його продавати, — поважно відповів містер Шелбі. — Розумієте, сер, я — людина гуманна і не можу забирати дитину у матері.

— Он як! Я вас розумію. З жінками іноді краще не мати жодних справ, бо все закінчиться слізьми та істериками, а це, погодьтеся, не дуже приємно! Але я намагаюся уникати цих концертів. Це нескладно. Якщо хочете, я радо поділюся досвідом. Раджу вам кудись відправити оцю Елізу на день-два, а краще на тиждень — і все пройде тихо й мирно. Коли вона повернеться, уже буде неможливо щось змінити. Ваша дружина подарує їй сережки, нову сукню або ще якусь дурницю, і вона втішиться.

— Я так не вважаю.

— А дарма! Хіба можна рівняти негрів із білими людьми? Якщо правильно усе організувати, то проблем не виникне. Дехто каже, — довірливо перейшов на шепіт Гейлі, — що на нашій роботі черствієш душею. Але це не про мене. Деякі наші колеги і справді чинять жорстоко — прямо перед матір’ю виставляють дитину на продаж. Ясна річ, вона голоситиме. Так справи не робляться. Так, чого доброго, можна й товар зіпсувати! Після такої драми чимало жінок уже не можуть працювати. Пригадую, була така одна в Орлеані — неймовірна красуня. То її таким чином і занапастили: покупець брав її без дитини, а вона була не жінка — вогонь. Вчепилася у своє дитинча, б’ється, репетує. Від самої згадки моторошно! Врешті-решт хлопчика у неї таки забрали, а її — під замок, де вона швидко з глузду з’їхала і за тиждень померла. Тисячу доларів котові під хвіст! А чому? Бо не можуть дати собі ради з таким делікатним товаром. Ні, сер, тут треба по-доброму. Я переконався на власному досвіді. — Работорговець відкинувся на спинку крісла і спробував набути благородного вигляду, схрестивши на грудях руки — справжнісінький тобі Уїлберфорс номер два.

Мабуть, ця розмова була дуже важливою для Гейлі. Навіть не дочекавшись, що господар, який замислено чистив апельсин, підтримає розмову, гість заговорив знову, ніби мав нагальну потребу відстояти благородний підхід у торгівлі рабами.

— Вихвалятися недобре, та правди не приховаєш. Недаремно Гейлі славиться тим, що у кожній його партії усі раби ситі, доглянуті, здорові. І не мруть так, як у решти. Ось чому важливе вміння вести справи, сер. У мене, сер, чільне місце посідає людяність!

Містер Шелбі не знайшов, що відповісти на таку зухвалу заяву, тому обмежився лише беззмістовним:

— То он воно як?

— Мене, сер, виставляли на глум, проте я й гадки не мав працювати так, як усі. Істинно, мої погляди на наш бізнес — непересічні, та я твердо їх дотримуюся. Можу лише сказати, що жодного разу не помилився, використовуючи їх. — І работорговець самовдоволено зареготав.

Таке тлумачення принципів гуманності було своєрідним і навіть несподіваним, тож містер Шелбі не зміг не розсміятися разом зі своїм гостем.

Можливо, вас, дорогий читачу, теж розсмішив псевдо-джентльмен Гейлі? Адже відомо, що нині людяність набуває найрізноманітніших (а іноді навіть химерних) форм, і часом годі зрозуміти, чому ці «гуманісти» так себе називають.

Сміх містера Шелбі підбадьорив Гейлі, тож він продовжував вихвалятися.

— Але от що гнітить: скільки б я не переконував колег, що найрезультативнішим є саме гуманний підхід, — усе марно. Згадати хоча б мого колишнього компаньйона, Тома Локкера з Натчеза. Він був не дурний, ні! Та з неграми — втілення зла у людській подобі! А все тому, що не бажав міняти усталених