Читати книгу - "Таємниця зміїної голови"

так легко, як це щойно вдалося рудому Андрієві.

Та це — півбіди. Якщо Богдан пробуде під землею довше, ніж Вухо, то програє дурну суперечку, в яку сам же рудого вуханя і втягнув. Коли ж раптом у печері станеться щось непередбачуване і Богданові доведеться повертатися, хлопець не просто програє, а програє ганебно.

Якщо ж він із якихось причин не зможе самотужки вибратися з печери, доведеться гукати на допомогу дорослих. І добре, якщо обійдеться тільки Даниловим татом, Лановим старшим. Набагато гірше, коли руді близнюки змушені будуть кликати свого батька, капітана міліції Рудика. Отут, хлопці й дівчата, справді ховайтеся…

Знав це Данило. Розумів Богдан. Чудово уявляли собі наслідки таких дурних вчинків Андрій Вухо та Варвара. Тільки нічого вже не могли зробити. Механізм запущений, машину розігнали — не зупиниш. А тиснути на гальма у цьому випадку ніхто не наважиться. Це б означало визнати спільну поразку. А такого нікому, самі розумієте, не хочеться. Бо одне діло — покепкувати з чужого програшу, і зовсім інша річ — коли програють усі.

Тим більше, Вухо вже заліз до підземелля і вибрався з протилежного боку цілий та неушкоджений. Витратив він на це більше часу, ніж нахвалявся. Та мудрий і розважливий Данило розумів: дорікати йому за це можна лише після того, як у печеру піде Богдан. І або пройде її усю швидше, побивши Вухів рекорд, або витратить на перехід довше часу та програє заклад.

Спортивна куртка в хлопців була із собою — знав Данило, куди йдуть, прихопив завбачливо. Взяв і ліхтарик. Умови угоди цього не забороняли. Ось тільки нічим голову прикрити, а в печері справді можуть жити кажани — раптом вчепляться кігтями в Богданове волосся? Правда, Вухо лазив туди без кепки, але Богдан вирішив не брати у цьому з рудого приклад.

Скинув футболку. Обмотав нею голову на піратський манер. Вдягнув куртку на голе тіло, застебнув блискавку до підборіддя. Підморгнув Данилові — не журись, мовляв, прорвемося. Кивнув Варварі — побачиш зараз, як братика твого зроблю.

Нічого більше не сказав. Навіщо дарма словами струмок каламутити… Зібрався з духом, відкинувши нав'язливу, мов нічний комар, думку про те, що зараз справді чинить нерозважливо.

Аби не сумніватися ще довше, стиснув ліхтарика в правиці й ступив у темну пройму печери.

Розділ 2

У якому Богдан Майстренко вирушає в підземну мандрівку

Спочатку був спуск.

Присвічуючи собі ліхтариком, Бодя обережно ступав униз саморобними нерівними сходами. Сходинки були різної величини та ширини. Якщо не дивитися під ноги, можна вмить утратити опору, ступити в порожнечу та загриміти вниз. Але хоч і вважався Богдан Майстренко відомим у колі друзів відчайдухом, тут вирішив поводитися обережно.

«Не всяка обережність — страх», — так сказав він собі.

Прохід по обидва боки східців також був не всюди однаковий. Спочатку — досить широкий, не лише хлопець-підліток, а й доросла людина могла зайти без особливих проблем. Та варто зробити десяток кроків донизу, як він починав звужуватися. Для того, щоб рухатися далі, треба сунути боком, виставивши перед собою плече. В одному місці стеля опускалася занизько — Бодя навіть присів. Освітлювати шлях стало складніше. Довелося просуватися ще повільніше, фактично навпомацки.

Та вузька горловина незабаром знову розширилася. Богдан розвернувся і решту сходинок подолав уже досить легко. Скільки їх — не рахував, але Вухо доводив: у цьому місці сходинки ведуть під землю на цілих десять метрів. «Теж мені, — гмикнув тоді Бодя. — Це навіть трошки менше, ніж три прольоти у типовій міській багатоповерхівці старої забудови». Саме в такій він з батьками і мешкав у Києві.

Відчувши нарешті під ногами рівну твердь, Богдан полегшено зітхнув. Не така вже й страшна ця печера, як її тут малюють. Місцеві жителі називають її Змією. Але не тому, що тут облаштувало своє кубло тутешнє лісове гаддя: просто ходи під землею такі вузькі й звивисті, мов зміїний слід на піску. Про довжину цього підземелля Богдан із Данилом теж довідалися: майже п'ять сотень метрів коридору, вважай — півкілометра. Подумаєш, п'ять разів по сто. Стометрівку Бодя Майстренко на шкільній фізкультурі бігає — будь здоров!

Тут було не так холодно, як передбачав хлопець. Хоча, можливо, це тільки перше враження. Надто перепеклися хлопці на липневому сонці, тому печерну прохолоду Богдан попервах сприйняв за щастя. Почне рухатися — не змерзне. А рухатися треба. Бо час пішов, і він повинен пройти печеру Змію з кінця в кінець до протилежного виходу швидше за Андрія Рудика на прізвисько Вухо. Та довести йому, а надто його рудій сестрі: ми там, у Києві, теж дещо вміємо.

Жовтувато-білий промінь ліхтарика падав дугою на похмурі кам'яні стіни. Богдан торкнувся каменю пучками пальців, відчув холодну та непривітну вологу. «Справді, не найкраще місце для життя», — подумав хлопець. А тут же, за переказами, ховалися різні люди, та й то не раз і не два за майже три сотні років. І враз зрозумів: хоч і любить він, Бодя Майстренко, різні пригоди, проте зовсім не хотів, аби теперішня затія завела його надовго в цей понурий кам'яний мішок.

Подумав так — і раптом різко труснув головою. Навіть взутою в кед ногою тупнув: ну точно, правду йому казали! Печера Змія на поганий настрій навертає, сумні думки навіює, от маєш, пацане… Ні, геть невеселі думи, геть смуток! Так далеко не зайдеш.

— Агей! — вигукнув Богдан, підбадьорюючи сам себе, почув, як відбився його крик луною, знову гаркнув: — Гей! Ого! Ага! Еге! — а насамкінець: — Га-га! Ха-ха! Бу-га-га!

Де й подівся смуток. Зникла кудись невпевненість у своїх силах, за луною пішла. А зовсім настрій у Боді поліпшився, коли уявив, як перелякається Вухо, коли приїде до Києва. Рудий, як відомо, жодного разу в столиці не був. Колись міг потрапити: від школи екскурсію збирали. Та в найбільш відповідальний момент десь підхопив грип, сестра теж вдома залишилася із солідарності. Така в них, виходить, із братом дружба. Тільки ж колись все одно Вухо приїде до столиці, зайде в метро, побачить ескалатор — і точно перепудиться.

Чомусь від цієї думки Богданові зовсім весело стало. Ніби не в похмурому підземеллі, а десь у парку на лавці сидить, жартами сипле.

— Нічого, — мовив він сам до себе, і не пошепки — на весь голос, аби вся печера чула, кожна стіна, кожен камінчик. — Нічого, Вухо. Зараз дядя Бодя тебе з носом залишить!

Сказав так