Читати книгу - "Я, Паштєт і Армія"

сказав бувалий таким тоном, ніби йому прийшла повістка в ГУЛАГ, але він обіцяв, «шо всєх найдьот і убйот нах бля». — Майор до сіх пор пісклява разгаваріваєт. Відна, маракаси ваабще нахрен патєрял.

Я підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді, простягнули руки.

— Закурім, браток? — озвучив загальне бажання бувалий.

— Курі, народ, — я простягнув їм пачку і зрозумів правило друге: якщо хочеш купляти блок на день — махай сигаретами у всіх на виду. Моя пачка швиденько схудла, за останню взявся жабомордий.

— Паслєднюю нє бєрут, — розстроєно сказав він. Я віддав йому свій бичок.

— Тєбя куда, брат? — спитав бувалий.

— Нє знаю, а вас?

— Я в Афган хачу, прасітца буду, — гордо сказав він, і лиця у всіх витягнулися, як у коня, який замість вівса хапанув скловати.

— Распрєдєлять послє абєда абєщалі, — сказав карєл.

— Ти аткуда знаєш? — спитав жабомордий.

— Да, слишал, тут капітан адін гаваріл, дєсантнік вродє.

— Хєр он, а нє дєсантнік, ти личкі відєл? — презирливо обрубав бувалий.

— Нє, нє відєл. А чьо?

— Да он стройбат, йоптіть. Лопата — друг салдата, — бувалий чвиркнув слиною через зуби та влучив собі на штани.

— А мєня в артілєрію запісалі — уєжжаєм чєрєз два часа, — виступив ще один пацанчик, дуже клаповухий.

— Да, у тя уши артілєрійскіє, — вставив бувалий, — прям Суворов, нах!

Народ радісно заржав.

— А я на трі года залєтєл, пацани, — обізвався гарно складений хлопчина десь із-під Кємі, — в морфлот запісалі.

— Нє хєр била на турнікє вісєть, ані туда всєх здарових грєбут, — заявив бувалий, і всі закивали головами.

Мені імпонував той факт, що я не довисівся на турніку до морської піхоти, але десь в душі шкодував, що не буду бачити моря ще мінімум два роки.

Так ми просиділи з годинку, і раптом завив, розколюючи повітря та щось внизу живота, звук сирени. Вона сповіщала про початок торгів. Тобто офіцери, які приїхали за новобранцями, мали вибирати собі поповнення. Вся компанія підвелася на ноги, а бувалий, ще раз чвиркнувши, сказав:

— Ну, чьо, браткі, может услишитє када пра Шестапалава Андрюху. Так ета — я!

Всі відправилися в бік будинку військкомату. На вулиці була противна карельська весна. Взагалі, вона там дуже коротка. Зима переходить відразу в літо, моментально, хвилин за десять. Нам дали майже, екстерном здати сесію, і тепер половина медичного факультету стирчала у військкоматі в очікуванні своєї подальшої долі. Я знайшов очима своїх пацанів з курсу та підгріб до них. Хасан був в колі хлопців і щось їм розказував.

— Пвівєт Андвюш, а я пваспав, пвікінь? — не виговорюючи «Л» і «Р», Хасан усім спочатку видавався напрочуд мирним і чемним хлопцем.

— Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе до дому не відпустять, — привітав я товариша.

— Насавая певегаводка, штолі? — наївно спитав він.

— Мозкова перегородка, — уточнив я.

Всі стояли, нервово покусуючи губи та перебираючи в кишенях штанів свої замерзлі шарики.

— Міхайлов Стєпан Стєпанич, — рвонув голосом тишу воєнний дядько з суворою рєпою. — Курск, артілєрія! — оголосив він призначення.

— Хуйналайнєн Тойво Айвовіч — Архангєльск, связь.

— Я — Куйналяйнен, — спробував поправити дядьку білобровий карел.

— Адін хрен — Архангєльск, связь, — відрізав дядя воєнний.

— Хамідулін Хасан Абайдиловіч, — через якусь секунду закричав він в юрбу принишклих бритоголових пацанів. — Абалдуєвіч, йопті нах!

Хасана випхали на середину потрісканого від пережитих бід воєнкоматівського плацу. Він шморгнув плоским, як пательня, носом і сказав:

— Я папвасів би нє кавєвкать імя маєво папи!

— Малчать, нах! ШМАС, Вишній Валачьок, — зарубав його амбітні прояви «красний командир».

ШМАС — означав школу молодих авіаційних спеціалістів. Чому вони молоді, було зрозуміло, але чому авіаційні — ніхто за два роки так і не розібрався, бо 99 із 100 випускників літака до дємбєля так і не бачили.

— Шестапалав Андрєй Мамоновіч, — покликав воєнком після того, як Хасана з виглядом рабині Ізаури поставили на протилежний бік плацу, до групи, що формувалася на від’їзд до учєбки.

— Я! — бувалий гордо випер груди та вискочив уперед на три кроки, ледь не роздавивши офіцера.

— Стройбат, Воркута!

— Ви чьо, таваріщ камандір, я же в Афган прасілся!

— Лапату на плєчьо — марш! Разгаворчікі, нах!

Плац заржав дешевим театральним сміхом. Весь імідж бувалого, зароблений тяжким шляхом пропаганди містичних армійських трилерів, розсипався за секунду. Бідний Шестопалов з видом розстріляного декабриста пішов до групки стройбатівців, навіть проігнорувавши свої тельбухи, які залишилися лежати на холодному плацу.

— Кузьменка Андрєй Віктаричь, — розрубав тишу вокал того ж оратора.

Я голосно відізвався та подумав, чи добре зробив, що сів зранку на той тролейбус. Адже купа моїх колег пісяли й какали під себе в лікарнях та успішно відмазувалися від священного обов’язку. Пісяти під себе я вмів, але останній раз робив то ще в садочку. А вчитися наново не хотів, бо, кажуть, можна звикнути. Отже, я доволі легко договорився сам із собою та зробив крок уперед.

— ШМАС, Вишній Валачьок, — гаркнув командир, і я потеліпався в бік тієї ж групки, де був Хасан.

Нас було чоловік зо тридцять, двадцять із них — мої однокурсники. Своя «контора» — то вже легше, ніж чужі. Хасан відразу почувся у своїй тарілці й заступив роль бувалого.

— Вебят, я вам скажу, павєзво нам, — почав він свою нескінченну пісню татарського кочового бандуриста. — І с павашутам папвигаєм, і в іствєбітєлях палєтаєм. Может даже на авіаносєц пападьом! Мой папа васказивав, што вучших із ШМАСА забівают в дєсантуву.

— Хасан, тєбя развє што чучелом пасадят на караблє, шоп амєріканци баялісь! — з-за хасанової спини з’явився Льоша Давидов, який вчився з нами на курсі. Довжелезний ленінградський козак, з побритою головою, він виглядав, як згорілий сірничок, одягнутий у спортивну форму, та фонтанував пласким гумором ленінградського пролетаріату.

— Льоша, я вєдь магу абідєцца, і дать тєбє па мовдє! — ображений Хасан закусив нижню губу та став подібний на бобра. — Пвідувок! Пасмотвім, как із тєбя сєвжанти дувь тваю павибівают.

Ми потрапили до великого обшарпаного залу із двохярусними нарами під стінами.

— Во, бля, нє думал, шо в зонє спать буду, — сказав хтось із толпи, яка ввалилася всередину і нагадувала скоріше полонених німців, ніж бравих вояків радянської армії, яких щонеділі показують у програмі «Служу Савєцкаму Саюзу».

Нари мали метрів з десять в ширину. На них з успіхом можна б було знімати порно-шедеври, але тут були виключно чоловіки, а в той час жанр «хлопці граються з хлопцями» ще не набув нинішнього апофеозу. Тому інакшого застосування, як просто валятися, ніхто не винайшов. Дуже швидко виявилося, що конструктор тих нар видумав їх таким чином,