Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

ціпаки, щоб прокласти прохід бургомістру, для якого несли крісло. Поставили його на підвищенні, бо спостерігати звідти було найкраще, і бургомістр зручно в ньому вмостився.

Юрба рушила до катедрального собору, розподілившись надвоє: розбиваючи до крові коліна, православні і католики колінкували кожен до свого храму. Здивовані такою кількістю прихожан, та ще й на колінах, священики з потаємною думкою про кінець світу негайно сповістили місто дзвонами про початок служби.

Євреї розбрелися хто куди. Сердито почимчикував додому і бургомістр. Настрій у Якуба Шольца був кепський… Сьогодні передбачався день забав, і першу було зіпсовано, залишалась надія на другу — ввечері у Львові мав відбутися бал.

Розділ II

Близько півночі, коли місто вже купалося в блідому сяйві місяця, кроки одинокого перехожого лунко відбилися від стін Домініканського собору. Безформна тінь падала на бруківку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевиків. Минувши Криве Коло, він рушив вуличкою Божого Тіла. Ступивши кілька кроків, почув жалібне скигління:

— Подайте, ласкавий пане…

Перехожий спинився і поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати — жахливий. Ніч вносила щось огидне в його постать: жалюгідне лахміття, тремтячі кістляві руки і потворне обличчя з єдиним оком.

— Вибач, бідаче, — промовив перехожий, — але о такій порі ходять лише ті, в кого за душею не більше, аніж у тебе…

— Пан направду не має? — прошепелявив жебрак. — Я гадаю, пан багатий…

— Хотів би я, щоб це було так, — зітхнув перехожий.

Жебрак жалюгідно затупцяв довкола, стріпуючи своїм лахміттям.

— Подайте, подайте, подайте…

— Іди геть, дурню! — втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.

— Гроші! — раптом засичав жебрак і наставив свої пальці-гаки, готові вчепитися в шию упертюху.

З тіні від будинку поступило ще кілька силуетів в лахах. У руках жебрака з’явився ніж.

— Я з тебе шкуру здеру! — просичав він.

У відповідь кулак перехожого розтрощив йому носа і збив із ніг. Жебрак розпластався на бруківці, виючи, мов пес, стікаючи кров’ю. Перехожий тим часом, відступивши назад, вихопив шаблю. На розбійників це подіяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножі та палиці.

— Чого стали, недоумки? Він же один! — накоськував їх жебрак.

Це додало духу нападникам, і вони знову посунули вперед.

— Попереджаю, повідрубую вам носи і вуха, — попередив перехожий.

— Уперед, йолопи! — скомандував розпластаний заводій.

Негідники боягузливо ступили ще кілька кроків.

— Дурні, — свиснув глузливо перехожий, — у мене ж нічогісінько нема…

На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому — піхви від шаблі.

— У нього ж ще є кишені! — завив жебрак з відчаю.

Тим часом на ратуші пробило дві чверті по півночі.

— Ого! — вигукнув перехожий. — Даруйте, панове, розступіться!

З цими словами він змахнув шаблею, і в одну мить почулися зойки, тріск палиць і чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кілька трупів, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину і ратушу, він наблизився до будинку, звідки потоком лилося світло, музика, а з відчинених вікон долинали п’янкі пахощі жіночих парфумів та винні випари. При вході його зустрів лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився і запитально глянув на прибулого.

— Авжеж, вичистиш до блиску.

Гість усміхнувся і по-дружньому поплескав слугу по плечі:

— Я згадаю про тебе у своїх сьогоднішніх віршах.

Обличчя лакея проясніло в усмішці.

— Як тебе звати? — запитав гість.

— Мартин, ваша милосте, — відповів той.

— Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моїм клинкові не було жодної подряпини.

Гість квапливо рушив сходами. З бенкетної зали котилися хвилі музики і ароматів.

Перед різьбленими дверима з позолотою він примружився і на мить спинився, звикаючи до світла сотень свічок, яке заломлювалось у незліченній кількості підвісок із кришталю, розсіювалось по залі дивовижними спалахами. Сотні очей з цікавістю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, і музика стихла…

— Мій любий Себастяне! — залунало на всю залу.

Присутні розступилися, даючи дорогу бургомістру, Якубові Шольцу. Той, розкривши обійми, рушив назустріч гостю.

— Мій любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустріли в дорозі музу, і вона не відпускала вас аж дотепер.

— Справді, мій пане, я зустрів музу і не одну.

Усмішка бургомістра раптом зникла.

— Бачу, вона навіть лишила про себе згадку, — стривожено сказав він, — погляньте на свою руку… На ліву…

Тільки тепер гість помітив, що трохи нижче плеча у нього було розірвано камзол, а сорочка під ним прилипла до тіла. Кров на темній тканині була непомітною.

— Пусте, — усміхнувся поранений.

— Лікаря! — вигукнув бургомістр, знаком наказуючи Себастяну сісти.

— Лікаря, лікаря! — підхопили присутні.

— Благаю вас, мій пане, не турбуйтесь, — мовив гість, — зі мною все гаразд. Я нічого не відчував дотепер.

Але бургомістр його не слухав, він кивнув слугам.

Нарешті в іншому кінці зали з’явився товстун, якого всі нетерпляче підштовхували наперед. Той ледве утримував рівновагу.

— Швидше, чорт забирай! — лайнувся бургомістр. — Швидше!

— Святий Антонію, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, — задихаючись, мовив нещасний лікар. — Уже біжу, біжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлі застрягло? Риб’яча кістка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спині…

— Де Домінік? — вигукнув у натовп бургомістр.

— Пана Гепнера на балу немає, — відповів хтось.

ТИМ часом лікар намірився глянути Себастянові до рота.

— Телепню, він поранений! — заволав Шольц.

— Ах! — вигукнув розпачливо товстун. — Але ж я передовсім рятую, коли хтось перебрав з їжею, чи не дай боже — вдавився.

— Хай тобі грець, ти лікар чи хто?

— Лікар, ваша милосте…

— Тоді роби свою справу! Спини для початку кровотечу!

— Слухаюсь…

Із Себастяна зняли камзол і лівий рукав сорочки. Лікар уважно і злякано придивлявся до рани, невідомо чого більше боячись — крові чи бургомістра.

— Рана серйозна? — запитав Шольц.

— Ні, ваша милосте…

— Мій пане, — мовив Себастян, — мені незручно опинитися тут у такому вигляді…

— Дурниці, — перебив бургомістр, — ми надто довго чекали на вас, мій друже, аби тепер отак-от відпустити…

— Принесіть води, — розгублено кивнув лікар.

Прохання було миттю виконане.

— Розкажіть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? — спитав Шольц.

Гість, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло і на мить задумався. Йому подали повний келих і, зробивши ковток, Себастян почав свою розповідь:

Я поспішав на бал прийти,

Всі лиха й біди обійти,

Раніше всіх сюди з’явитись,

Щоб вам, мій пане, уклонитись

І перший келих підійняти

Та славу Бахусу воздати,

Потішити своїм віршем

Людей поважних і… нікчем,

Хоча останніх тут немає,

Та доля різне посилає,

Про те підказує життя:

Ось неозначеність буття.

Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й