Читати книгу - "Нова стара баба"

не розуміє, як і навіщо вона тут опинилася, утім, Славік часто мав подібний вираз обличчя. Моє ж ти курчатко!

Зойка стояла поруч зі мною, їй було надто нудно сидіти вдома, тому зі словами «шо-то я засиделася» вона почалапала на цвинтар. «Когда хоронят какую-то старуху, на ещё каких-то старух не обращают внимание. Может, я по пути к своей могилке – зашла, дай, думаю, посмотрю, а шо там и как там оно у людей». Зойку цікавив батюшка, котрий відспівував покійницю. Вона його уважно розглядала й усміхалася. «Ты глянь, какой красивый. Румяный да гладкий, как Масленица. На боярыню похож. Мне такого тоже пригласи, запиши, как его звать и с какого он прихода. Ещё и голос приятный».

Я сказала, що хочу швидко піти, нервуюся, не варто старим так зблизька дивитися на те, чим традиційно завершується старість. «Избалованная ты, смерти не нюхала. Это я тебя уберегла от разных дедов развратных. Не то пошла бы ты по рукам, как брехня селом, а потом по кладбищам, мужики – слабачьё, не успеваешь наораться на них, как раз и померли. Каждый год ходила бы хоронить: то одного, то другого. Гробовщики б на тя смотрели и переговаривались: гля, откудова мы её знаем, закапывали или выкапывали?» – Було ясно, що Зойка знудилася. Я гмикнула й потерлася об рукав її старенького пальта. «Если бы ты, сучка, об него не тёрлась, меня б в нём, как в новом, могли схоронить!»

Славік сказав, що на поминки не залишиться, бо поспішає. Зойка фиркнула й мовила, що також не залишиться, бо терпіти не може солодкий рис, та й борщ завжди подають рідкий, і котлети – хлібні. Не знала, що вона така обізнана в поминальних меню.

Я вже звикла до того, що зі мною мало хто рахується, тому попросила Славіка, щоб той супроводив Зойку додому. «Я тьоті Зої таксі викличу, я не додому», – буркотнув він і почав тикатися у свій мобільний, викликати машину. Зойка підвела брови. «Шо, даже пожрать не забежит? Ёп-папало-ногу! У него появилась новая баба, помяни моё слово, Варка. Всё, пришла нам пора – мучиться. Шо за жизнь? И не канонизируют же, суки, за эти мучения». Славік беззахисно усміхнувся і сказав, що машина буде на центральному вході за п’ятнадцять хвилин. «Машина, может, и будет, а я что, пятерых покойников запрягать должна, шоб успеть? Бестолочь ты тыквенная». Зойка зітхнула, поправила хустку, пнула мене кулаком – попрощалася, та й попленталася на вихід. Котлети дійсно були неймовірно жахливими.

* * *

Ось так ти це й розумієш, нове і невідворотне про себе, коли перетворюєшся на ревниву дружину, яка нишпорить кишенями та оглядає комірці сорочок зрадливого чоловіка. Такою ти ніколи не була, та й чоловік твій колись зрадив не тебе – він не розмінювався на малі форми, – а Батьківщину, що також нишпорила його кишенями, шурхотіла знайденими папірцями, підслуховувала й винюхувала, щоб упіймати на гарячому або тепленькому та заслати грішника до Сибіру. Таких несподіванок я не очікувала від звичайного інженера, із котрим побралася. У моєму хибному, як виявилося, уявленні зрада Батьківщини більш пасувала військовим. Однак доля вберегла мене від шлюбу з військовим, але от мого чоловіка від зради Батьківщини – ні. Утім, час після війни був майже військовим, тому всі ми могли вважатися армійцями.

Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти, і там у мене народилася Наталя, там помер мій чоловік. Додому, у Київ, я поверталася з довідкою про його посмертну реабілітацію та з двома істотами жіночої статі: донькою і подругою Зоєю.

У Зойки була анемія та астма, чоловік її давно подався шукати кращого життя у Таджикистан, де пахне динями, знайшов чи ні – невідомо, але до Зойки не повернувся. Зойка динями не пахла. У Києві вона підхопила алергію на молоде листя тополі, матюкалася, однак казала: «Твою мать, таки нигде житья нет. Но тут хоть земля жопу греет». У Сибіру вона кілька разів хворіла на цистит, тому не могла мати дітей. Утім, її це наче не обтяжувало. Якби ми із Зойкою були одружені – давно б відсвяткували золоте весілля. Попри мою м’якотілість та її агресивність.

Моя мама, котру я пам’ятаю дуже погано, залишила мені у спадок фразу: «Вихованість рятує бідних людей від ганьби». Я завжди намагалася чинити правильно, бути стриманою та вихованою. Довго залишалася бідною, але й не ганьбилася, думаю, що мати була мною задоволена. Правда, слово «ганьба» у мене досі асоціюється із втратою цноти поза шлюбом та шиплячими сусідами за зігненою спиною – не більше. Моя фантазія – бідна, стримана та вихована, майже як я сама. На відміну від Зойчиної, та починала шпигати людство, як тільки прокидалася. «Если вы думаете, что то, что вы мне подсовываете, это – курица, то подсовывайте лучше себя, у вас такие же мозги и шкура в жутких цыпках».

Зойка ходила на мітинги не заради ідеології або грошей (хоча все, що їй належало, забирала), вона ходила туди, бо там можна було скільки завгодно дерти горлянку.

Зараз мені вісімдесят п’ять, мій терапевт каже: «Ваш вік небезпечний для кісток». Лікар дуже оптимістично сприймає мій вік, якби я була менш стриманою – поділилася б із ним, як важко себе відірвати від землі, як може ні сіло ні впало заболіти будь-який орган, як з’являються зайві кістки, хрящі, зморшки, складки, кілограми, а тисковимірювач займає почесне місце на тумбочці. Взагалі, ти наближаєш до себе всі предмети та людей, котрі можуть тобі знадобитися, обкладаєшся ними. А деякі предмети та люди починають заважати та непокоїти – до сліз.

Так я дійшла до того, що нишпорю по кишенях піджака свого онука Славіка. Він учора прибіг додому, навіть не зазирнув до моєї кімнати, хутко перевдягнувся та втік. Певно, до жінки. Знову до якоїсь чужої жінки. На піджаку я знайшла кілька сивих коротких волосин. Не його. Він шатен із довгуватим волоссям, це така тепер офісна мода.

Коротке сивувате волосся, як кажуть, – сіль із перцем. І трохи наче підфарбоване. Перша думка – він зв’язався зі старою короткостриженою бабою. На те мені кілька разів натякала Зойка, залякувала, що це ось-ось має статися. І незабаром Славік приведе нову бабу до хати. За своєю постійною схемою – кілька ночей у неї вдома, іноді готелі або