Читати книгу - "Фелікс Австрія"

але клавіші фортепіано тануть під його пальцями — здається, він керує інструментом за допомогою погляду, сили думки, похитування голови. Так, як я керую шатківницею, коли квашу капусту з кмином.

Рауль — русявий юнак із круглим обличчям, ясними очима, пухкими рожевими щічками. Здається, на цій ніжній шкірі ще й вус не сіється. Аж хочеться вщипнути. Так я прошепотіла Аделі, коли він вийшов до публіки на перший уклін — а вона закотила очі і боляче штовхнула мене в ребра своїм гострим дошкульним ліктем.

Але потім, коли ця дитина торкнулась своїми восковими пластичними пальцями вишкіреної пащі рояля, мені стало соромно. Спочатку він грав Моцарта, Ґлюка і Гуммеля, потім уже тільки вальси Шопена й «Impromptu fantasie», а мені було так недобре, так не по собі від цих звуків — ніби я не мала права тут бути і чути їх: я, така незначна, їх, занадто прекрасних.

Ох, тепер уже мені не було так смішно від того, що в семирічному віці Рауль Кочальський отримав нагороду Паризької музичної академії, у восьмирічному — написав першу оперу, одинадцятирічний — відіграв тисячний концерт, дванадцятирічний — виступив перед перським шахом Насер ед-Діном, який ще встиг перед загибеллю від рук заколотників насолодитись талантом хлопця і навіть нагородив його титулом Придворного Піаніста, а також орденом Лева і Сонця. Титулами обдарували дитину і султан турецький, і король іспанський. І як я могла тепер сидіти так близько від нього, від цього пухкого білявого Лева і Сонця, і слухати його музику.

Забагато, забагато свят у цю зимову пору.

Коли я рано подавала сніданок, Петро сказав: «Наша служба така інтеліґентна. Не здивуюсь, якщо піде нині ввечері вислухати лекцію про сучасну військову техніку».

Що я йому зробила, що він так мене страшно не любить.

Аделя ледве переконала його взяти мене на виставу знаменитого на цілий світ ілюзіоніста, шевальє Ернеста Торна. Вона знає, що я змалку цікава до природи різних чудес, до того, що звуть магією і чародійством. Особливо в наші часи, коли світ уже майже розгаданий, ці темні згустки манять мене, запрошують проникнути до самої суті, знайти відповідь.

А часи швидкі, часи світлі. Фабриканти Марґошес і Ліберман мчать Тисменицькою дорогою на автомобілях зі швидкістю 15 кілометрів на годину. Ще не встигли ми натішитись дивовижними газовими ліхтарями — а вже наш двірець[11] освітлено електрикою (ну й нехай він постійно западає в темряву на радість кишеньковим злодіям). Ще не находилися до фотопластикуму[12], де перед очима, як у байці, з’являються опуклі образи з далеких країв, як ці образи ожили і зарухались в електричному театрі, який привозить пан Оесер. Без слонячого крику паротягів, без клаптів масної сажі з їхніх хоботів, без запахів залізничного паленого вугілля ми вже не уявляємо ні себе, ні міста. І вже тільки сміємося, коли чиясь бабця пригадує, як повз коломийську ратушу пустили льокальку[13], що мусила раз по раз зупинятися, аби з колії забралися люди разом зі своїми козами. Як же тоді було дико і темно!

А нині — фотографічні апарати за лічені хвилини збережуть на вічні віки твій точний образ, мов відображення в люстрі, тільки ще досконаліше. А телефонний апарат дозволить цієї ж миті крізь тріскучі товщі повітря і завивання вітрів, крізь стіни, стовбури дерев і складки пагорбів почути голос когось, до кого Марґошесові на своєму швидкісному автомобілі ще мчати і мчати. Проміння Рентгена наскрізь бачить людське тіло з усіма фляками. А кожна найменша частинка щодень ділиться на чимраз менші, і вони рухаються і кружляють навколо нас, у нас, у всьому, всюди. Збите у вузол волосся на голові, як з’ясувалося, не утворюється від «готування та споживання риби у спосіб жидівський», воно не буває «самцем» чи «самицею», і його відстригання не призводить до негайної смерті. А пускання крові не тільки слабо лікує хвороби, а ще й може поважно зашкодити.

Якщо так піде далі, то і Бога пояснить фізика. Кількасот років тому за ці слова мене б спалили біля ратуші, і я стала б другою страченою в нашому місті відьмою.

Як на мене, якщо вже вірити в чудеса, то нехай це будуть чудеса задля розваги — наприклад, вистави всесвітньо відомого ілюзіоніста, шевальє Ернеста Торна, якому належить львівський «Колізей Торна» — «підприємство для репрезентації розмаїття міжнародних штукмайстрів у заграничний спосіб». Хоча і в цьому випадку я не маю жодного сумніву, що кожне диво шевальє — всього лише добре продуманий фокус і розгадка — на відстані простягнутої руки, просто перед очима ошелешеного роззяви.

Перед портиком з колонами Міського театру ім. Монюшка, урочистий золотий купол якого — мов накривка круглобокої цукернички з коштовного набору, позаду натхненної спини Міцкевича з білого каррарського мармуру зібралися глядачі: «грубі риби» — банкові урядовці, голови великих фірм, достойники залізничних колій — з пишними бакенбардами на щоках, відрощеними на знак лояльності до Австрійської монархії (деякі у своїх самовідданих стараннях перевершили самого Франца-Йосифа, чиї бакенбарди досягнули найбільшого розквіту в часи всесвітньої виставки в Парижі 1867 року), зі своїми дамами, одягнутими за найновішою модою, яку можемо роздивитися вже всередині театру. Встигати за модою — не так уже й просто, як видається, оскільки тепер вона переживає час переходу з широкого крою на вузький, створюючи неабияке замішання і хаос. Тому поруч із вузькими англійськими спідницями хвилюються численні волани, поруч із тяжкими оксамитовими аплікаціями в’ються грайливі разки блискучих намистин, пацьорок і коралів, поруч із бантами та квітами одяг зіпнуто стриманими пряжками. Спільна риса тільки одна: виріз сукні, який глибоко відкриває не лише частину грудей, але й плечі, а корсаж тримається тільки на вузесенькій стрічці або легкій тюлевій застібці. Не забуваймо про капелюхи, вражаючі розміри яких роздуті ще дужче завдяки щедрим розмірам зачісок, закріплених чудернацькими гребенями та шпильками. На лебединих (хоч нерідко теж — курячих або й індичих) шийках — золоті ланцюжки з медальйонами, серцями та хрестиками, заново видобуті з закамарків набитих прикрасами скриньок. На таких же золотих ланцюжках розгойдуються взад-вперед віяла: одна перевісила його через плече, інша — прикріпила на пояс. Черевички й панчохи у кожної — до кольору сукні.

Щось ще змінилося в силуетах станиславівських пань. Ну звісно — таке враження, що кожна припасувала собі нову пару грудей: тепер їхні бюсти низькі та менш повні, що, зрештою, більшою мірою пасує до модного крою спідниць. Рукави суконь стають дедалі вужчими й довшими — ще, чого доброго, ми невдовзі відмовимось