Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

знає — може, вони допоможуть тобі написати новий майстерштик, на нинішній день вельми потрібний…»

Я теж не зреагував на Михайлову мову, мені спала інша думка, яка не стосувалася моєї готовності читати Михайлові мемуари — лише можливості виконати його прохання тут, у наметі. Адже ще має хтось прийти сюди, для когось-бо простелений другий матрац, — і я нічого тоді не прочитаю: почнуться розмови, дискусії, суперечки, і я спитав:

«Хто ж то має ще прийти до твого намету?»

Якусь мить Михайло мовчки дивився на мене з виразом збентеження чи то невдоволення на обличчі — нібито я наважився випитати в нього найсокровенніше, на що не маю ніякого права, та врешті, опустивши голову, мовив коротко:

«Син мав би прийти…»

«Мав би чи таки прийде?» — перепитав я.

«Не знаю… Надто велика відстань пролягла між мною і сином, між моїм і його поколінням… Тебе, бачу, здивували мої слова, але ти не дивуйся: та відстань — у сто літ. Бо сталося так, що три покоління в боротьбі за нашу свободу в умовах неволі були одностайні, а четверте, наймолодше, відчувши волю, розбіглося, немов необ'їжджені тарпани, зі страдної дороги, яка розпочалася ще до нашого з тобою народження… — Михайло на мить замовк, ніби прислухався до кроків за наметом, потім проказав із відчутною скрухою в голосі: — Не знаю, коли прийде мій син, яким прийде і чи взагалі знайде стежку до мого намету… Так що можеш спокійно братися за читання».

У наметі стало тепло, однак Михайло і далі підкладав дрова, хоч буржуйка вже червоніла; а Майдан клекотів, хтось промовляв на сцені, й лунали музика та співи. Все це стало тлом для моїх думок, що почали напливати до голови, та поки що вони не в'язалися з рукописом. Я його не розгортав, немов для того, щоб до тих пір, як Михайлів образ почне вимальовуватися із його власного писання, я встиг згадати, звідки ж узявся в моєму житті Михайло?

1960 року я вступив до Львівського університету на українське відділення філологічного факультету. Саме того року на філфаку відкрили експериментальне відділення логіки й психології, тобто стислого курсу філософії, на якому вчилися переважно хлопці, які цікавилися наукою наук. Я із заздрістю відзначав для себе, що вони набагато едукованіші, ніж я; на лекціях філософії нас, україністів, напихали, немов качок на відгодівлю, марксистсько-ленінською псевдонаукою, а всі інші філософські системи трактувалися як мудрування від лукавого; студенти ж новоствореного відділення мали право цікавитися не лише Марксом і Енгельсом, а й Кантом, Гегелем, Берґсоном, Теном, Кроче та багатьма іншими світовими мудрецями, не боячись при тому всюдисущих інформаториів. Молоді любомудри дискутували й сперечалися в гуртожитській кімнаті на Пушкінській, а оскільки в тому гуртожитку мешкав і я, то внадився ходити до їхньої кімнати на вечірні дискусії, слухати суперечки, дізнаватися нове, а згодом і самому брати участь у розмовах.

У тій оселі юних філософів я познайомився з Михайлом і швидко з ним зблизився. Чому саме з ним, адже всі хлопці були начитані й комунікабельні? Певне, звабила мене Михайлова, як би це визначити одним словом, натуральність. У дискусіях він ніколи не видумував себе самого, не позував, свої міркування викладав так просто, ніби ділився враженнями від мандрівок, не обстоював недоведених факгів, зізнавався в помилках, й не було такого випадку, щоб захищав думку, в правдивості якої не переконався сам.

А ще мав він відкрите кругловиде обличчя з високим чолом, що добиралося майже до тімені й толочило по дорозі зрідле чорняве волосся; його очі світилися добром і спокоєм — інколи мені здавалося, що вони самі ніяковіють від власної доброти; однак варто було початися розмові про літературу чи філософію, як погляд його тужавів, ніби холоднів і намагався проникнути у власну пам'ять, щоб зачерпнути звідти набутої раніше інформації, потрібної для підтримання дискусій. Під час розмов Михайло відчужувався від сшврозмовників, стаючи їхнім опонентом, а деколи і вчителем, — я завжди захоплювався глибиною його знань. Товариство тоді вмить ділилося на два табори, в одному з яких перебував тільки Михайло, підкоряючи своєю логікою численну групу опонентів.

Не всяк ризикував змагатися з Михайлом, і я теж у гурті не вступав з ним у полеміку, коли з якимись постулатами не був згоден, та ми часто продовжували розмову, залишаючись сам на сам, й він не раз визнавав мою правоту. Та коли я зачіпав політичну тему, а це для мене було надто важливе, бо як я вже вибрав собі його за приятеля, то мусив переконатися у засадах його світогляду, — тоді він замовкав, окидав мене начебто збайдужілим поглядом і звертав розмову на щось інше. Я, звичайно, ні разу не запідозрив, що він мене остерігається, такого й на мить допустити не міг, і вирішив для себе, що Михайло готується в жерці чистої науки, ні на крихту не зв'язаної з політикою.

Й набагато пізніше, коли я вже видав кілька романів, а Михайло працював на заводі кінескопів психологом праці, ми випадково зустрілися над морем у Коктебелі, де я відпочивав, тоді він просто-таки приголомшив мене відвертою розмовою про найболючіше — про зневолення України, про землю ірреденту та про негайну потребу жертовної боротьби за незалежність.

Їх двоє йшло вздовж берега від будинку Волошина в напрямку Карадагу з рюкзаками за плечами, в спортивному одязі, двоє засмаглих і бадьорих. Побачивши мене, розімлілого на пляжі, загалайкали, зрадівши зустрічі, посідали поруч. Коли я запитав, куди вони прямують, Михайло порозглядався по пляжу, і я помітив у його очах певну настороженість і обережність; я розпочав тривіальну розмову про погоду, та він різко мене перебив і мовив владно: «Ходімо з нами на Карадаг».

Ми піднімалися крутосхилом до Чортового Пальця, добре натомилися й сіли відпочити під гігантським валуном, що стояв сторожем над крем'яними горами, зарослими сизим жерепом. Було безлюдно в диких бескеттях, тільки один самотній турист спинався стежкою слідом за нами, він теж зупинився тоді, коли й ми, кинув рюкзак і присів на розпечену сонцем жорству за якусь сотню кроків від нас, і я помітив, як він витягав з рюкзака блискуче жало антени.

«Ніяк не можуть нині молоді люди обійтися без музики, навіть серед такої незайманої природи, як ця», — пробурчав я.

Проте приймач самотнього туриста не подавав жодних звуків, антена ж, нахилена в наш бік, сторожко стирчала, і сказав Михайло:

«Це наш „слідопит“, він уже не відчепиться, тож не будемо йти далі, порозмовляємо тихенько тут… Отже, слухай, брате, що я тобі розповім…»

Він