Читати книгу - "Бора"

як вона дісталась до роботи. Під її бубоніння Бора набрала номер сина, показала Руслані жестом почекай і вийшла із мобілкою у коридор:

— Владе, ти ввечері вільний?

— Ма, — нетерплячий тон, віддалене іржання коня, близьке сухе й апетитне хрумтіння, голосне форкання, дзенькання металу… — Давай швидше. Я біля Орлика.

— Хотіла з тобою один дім подивитися.

— Який дім? Ма, давай завтра. Я сьогодні з Катєю зустрічаюся.

— Ну… давай.

Глянула на годинник — і набрала номер Лідії.

— Говорити можеш?

— Не дуже. Щось термінове?

— Та ні. Думала, може, сьогодні приїдеш. Хотіла піти з тобою на оглядини одного будинку.

— Хіба завтра. А що за будинок?

— Приїдеш — розповім.

Бора повернулась до кабінету, підсунула до себе машинопис збірки есеїв, краєм ока зауваживши показово-зосереджений вираз обличчя Руслани. Та нахилилась над рукописом, усім своїм виглядом демонструючи: не хочеш — не говори, я тобі теж нічого не скажу і так само піду в коридор розмовляти по мобілці, щоб ти не чула.

Бора набрала по внутрішньому телефону бухгалтерію: «Дівчата, гроші нині будуть?» — «Завтра», — почула у відповідь, і, порахувавши гривні у косметичці, яка правила їй за гаманець, усе ж вирішила викликати таксі. До свого будинку належить дістатися автівкою. Щоб не блукати, шукаючи адресу, а зупинитися перед самісіньким входом, сказавши таксистові «решти не треба».

Яка дурня часом приходить у голову.

Водій трапився говіркий. Всю дорогу розповідав, що такі шалені вітри, як зараз, були хіба одного року, дуже давно, як він ще був маленький. Він тоді боявся, що його підхопить смерч і занесе у незнайоме місце, як у «Чарівнику смарагдового міста». А тепер що з природою робиться! Справді кінець світу наближається. Ось так нас усіх, згідно із календарем інків, і здмухне з лиця землі, немов і не було ніколи.

— Ви знаєте, куди їхати?

Таксист зиркнув на пасажирку і змінив тему.

— Ображаєте! — прогуркотів він. — Я знаю Львів, немов свої п’ять пальців. За кермом тридцять три роки. Он за тим поворотом ваша вулиця вгору пнеться, а дім — у самому кінці, за ним вже парк починається. Він осібно стоїть, я знаю.

Над будинком летіла хмара вороння — з криком та лопотінням крил, злагоджено, наче військо наступало. Потім темна пташина завіса посунула убік, відкривши будинок, схожий на равлика. Хвиля тривоги, наче ота зграя чорних птахів, зачепила й відлетіла. Аж подумала — чи не сказати таксистові: гаразд, а тепер — додому; і назвати свою вулицю та номер свого будинку. Але грошей у гаманці більше не було, та й не звикла Бора зупинятись на півдорозі. До автобусної зупинки звідси недалеко, побачила, коли таксі повернуло на цю вулицю. Вона швиденько роздивиться, що тут і як, поки справжній осінній вечір не насунув, — і додому. А в тривожній хвилі винні легкі сутінки, які ледь помітно почали огортати будинок. Вітер вщух, до темряви ще далеко, а будинок без світла у вікнах завжди має сонний та похмурий вигляд.

Таксист без поспіху запалив цигарку, з полегкістю затягнувся, тримався, мабуть, усю дорогу. Автівка зашурхотіла шинами, розвернулася, виїжджаючи із завулка. Справжня вулиця з дво- та триповерховими будинками починалася трохи далі, дорога помітно спускалась униз поміж старими віллами, такими як ця, і новими особняками на місці старих. Подарунок долі дивився на Бору немов з-під лоба — таке враження створював дашок, що нависав над ґанком з опецькуватими колонами обабіч чотирьох широких сходинок. Другий поверх радше нагадував мезонін, а вивершувала будову кругла вежа з віконечком, висаджена збоку на даху. І цей однорогий равлик, що приліпився до похилого пагорба, ця несиметрична будівля довоєнного часу, без жодних слідів будь-якого новочасного втручання, з обдертим фасадом, з порожньою рамкою-віньєткою — ліпниною із перекручених гілок та квітів над вхідними дверима — уся ця чужа оселя разом з усією територією за огорожею-живоплотом, якщо вірити документам, була власністю Бори, і треба лише перевірити, чи це справді так, відімкнувши двері.

Лівіше від ґанку двоє вікон у виступі-еркері відсвічували міддю призахідного сонця. Зблиснули, як скельця окулярів, за якими неможливо роздивитись виразу очей незнайомця. Замок на хвіртці виявився таким самим, як на бабусиній хвіртці у дитинстві, з до білого стертим язичком. Бора провела по ньому пальцем, сприйнявши це наче запрошення почуватись, як удома, й пішла до будинку по кам’яній, втопленій у траву стежці.

Ще один сюрприз чекав під самим будинком: химерний плямистий малюнок зелено-сивого моху, що вкривав нижній ярус кам’яних сходів. Такий навмисно не виростиш. Він сам утворюється з часом як благородна патина на мідних статуетках. Такий вигляд мали сходи Підгорецького замку з тильного боку, Бора їздила туди позаминулими вихідними, та хіба могло їй спасти тоді на думку, що за кілька днів вона підійматиметься на поріг свого будинку подібними сходами, лише без підгорецької трави, яка пнеться вгору з усіх щілин замкового каменю.

Одна з колон повита густими заростями винограду з незібраними дотепер гронами ягід, пожмаканими, прив’яленими сонцем та вітром, наче родзинки.

Виноград виявився дивним на смак, терпкуватим та кислим, його перестиглі грона слугували тут, очевидно, за прикрасу. Перш ніж встромити ключ у замок, Бора набрала номер Влада, аби сказати йому, де вона зараз, але абонент був поза зоною досяжності. Лідії теж нема сенсу телефонувати, у неї зараз найгарячіший час доби: готує вечерю для домашніх або вже поставила на стіл паруючий полумисок, розклала їжу у тарілки і вже побажала усім смачного, але тільки-но сама береться за виделку, як хтось: мамо, де сіль? а кетчуп у нас є?.. ма, я не хочу гречки!..

Ключ легко повернувся в отворі масивних дверей з обдертою де-не-де фарбою. Бора ступила через поріг, опинилась у прямокутному передпокої і вдихнула повітря чужого житла. У світлі, яке спалахнуло над головою, перше, що побачила, — це похилі східці донизу за три-чотири метри перед собою; вони вели, мабуть, до кухні чи у підвал. Праворуч — зачинені двері. Зліва, за широким прорізом — вітальня. А тут, у вільному пристінку передпокою, — масивна тумба на взуття, дзеркало, порожня полиця та вішак із вигнутими вгору кованими ріжками. І ані взуття, ані одягу.

Запах у новому місці. Він міг виявитись неприємним та затхлим, приміщення могло відгонити старими лежалими лахами чи забутим пакетом сміття. Усього варто було чекати. Але це незнайоме житло мало нейтральний запах. Закинутістю тут не пахло: сухе, трохи застояне повітря не мало неприємних домішок.

Бора кинула оком на сходи, що вели донизу, і пішла ліворуч, у велику кімнату, відчуваючи від власної хоробрості приплив