Читати книгу - "Том 5"

а р д

Бо не було дозвільної хвилини.

Я сам про себе забував не раз:

вдень працював, вночі, як мертвий, спав.

Я став волом, мов вавілонський цар *, не знаю тільки, за яку провину.

Отеє на час вернувся в людський образ. Так де ж мій віск?

Крістабель

.Ох, братику, прости! Вони просили, мати наказала...

Р і ч а р д Я, Бело, щось тебе не розумію.

Е д і т а

Твій віск громада на свічки взяла, аби при них читати боже слово.

Шановний Годвінсон заслаб на очі, читаючи при скіпці...

Р і ч а р д

Мамо, мамо!

Е д і т а

Послухай, сину!

Р і ч а р д

Я не можу слухать!

Ідіть, лишіть мене, я сам не свій!

Ідіть з очей!

Е д і т а

Ти матері се кажеш?

Р і ч а р д

Тобі кажу, другому б не казав, а просто...

Е д і т а Що? Побив би? Договорюй!

Р і ч а р д

Лишіть мене!

Крістабель

Лиши його, матусю, він пересердиться. Ходім, пора вже.

Е д і т а

(подивившись який час па сина, подається до дверей)

Зневажить рідну матір! І за віщо?

За марний віск! Хай бог тобі простить...

Едіта і Крістабель виходять.

Р і ч а р д (сам. Мовчить якусь хвилину)

Хай бог простить — кому? Тому, запевне, хто сам не відає, що творить. Що там!

Прощати чи карати — боже діло, а людям се ні на що не потрібно.

Чи я помстився б за такую кривду, а чи простив, як наш закон велить, то кривда не змінилася б від того, вона б усе гнітила, мов той камінь, і гризла б серце — праведне чи грішне, однаково. Тепер мені сидіти, дивитися на сії зайві руки, позбавлені коханої роботи, єдиної, що красила життя, се гірше, ніж непрощена провина, ніж муки совісті...

Деві

(ледве жінки вийшли, схопився з лави, крадькома підійшов до Річарда, намагався звернути на себе його увагу, але той не чув)

Слухай, дядьку, чи ти ліпити можеш тільки з воску?

Р і ч а р д

А що тобі?

Деві

(сідає долі коло його ніг і щиро дивиться в очі)

Ні, дядечку, скажи!

Р і ч а р д Ну, можу з глини, та її ж нема.

Деві

Отак! Нема? А ми ж ліпили комин?

Р і ч а р д

То не така. І статуя — не комин, навчися теє знать.

Д е в і (ображено)

Я знаю, дядьку.

Я тільки хтів сказати... Ні, не скажу, бо знов розсердишся.

Р і ч а р д

Я не на тебе.

Ти, Деві, не вважай.

Д е в і

Так от що, дядьку,— якось я пробував ліпити з хліба...

Р і ч а р д

Ліпити пробував? Не пробуй, Деві, не пробуй!

Деві

Чом? Ти думаєш, погано?

Здається, що незгірше, хоч поглянь.

(Виймає з кишені і показує Річардові фігурку з хліба.) Се, бачиш, Годвінсон,— він довгополий, круглоголовий, з книжкою в руках, широкий рот, од вуха аж до вуха, а вуха, бач, стримлять. Такий він, правда?

Р і ч а р д

(потроху починає придивлятись, потім бере у Деві фі-

гурку)

Дай роздивлюсь.

(Усміхається.)

А справді, Годвінсон!

Чи се ти вперше виліпив фігурку?

Деві

Ні, я весь час, поки були на морі, ліпив собі.

Р і ч а р д А як же я не бачив?

Деві

То я ховавсь від мами і бабуні, вони ж сього не люблять.

Р і ч а р д

А від мене чого ж ховався? Бач, який ти, Деві!

Д еві

Соромився показувать таке, то все було погане.

Р і ч а р д

(придивляючись до фігурки)

От що, Деві, у нього має бути довший ніс і голова похнюплена...

Деві

Се правда.

Так можна ще поправити, хліб свіжий.

Р і ч а р д ....і набік схилена

(поправляє)

отак, а руки на книжці зложені...

Деві

Ні, в книжку палець заложений, мов закладка на тексті.

(Передраоютоє гугнявим голосом.) «Десятий розділ, перший вірш Осії...» *. ( Сміється.)

От якби я вмів так ліпить, як ти!

Я б їх усіх зробив: старую Стоклі, оту сову в великих окулярах, що не дає в неділю в паці грати, гладкого Діка, як співає гімна, наморщившись, мов яблуко печене.

Р і ч а р д Чого тобі все хочеться таких?

Деві

Бо я люблю, щоб смішно.

Р і ч а р д

А щоб гарно?

Хіба не любиш?

Деві

Ні, чом не люблю, та тільки то вже видумати треба, куди мені...

(Лащиться до Річарда.)

Дай подивитись, дядьку, на те, що ти ліпив на кораблі.

Р і ч а р д

Тобі цікаво?

Деві Вже ж!

Р і ч а р д

Ну, то достань,

отам у шафі.

Деві (біля шафи)

Можна й те достати, що ти з Італії привіз?

Р і ч а р д

Не руш.

Ну, що ж ти робиш там?

Деві

Читаю напис, та по-латині трудно розібрати.

(Читав помалу.)

«Pereat mundus, fiat ars». Що значить?

Р і ч а р д «Хай згине світ, а хист хай буде».

Д еві

Хист?

Р і ч а р д

Ну так, скульптура, музика, малярство... Д е в і

Я розумію. Хто ж се так казав?

Р і ч а р д

Та се було таке собі прислів’я в Венеції у скульпторськім гурті, де й я прийнятий був.

Д еві

От, певне, дядьку,

там весело шилось!

Р і ч а р д

Так, так, мій хлопче... Деві

І як ти міг покинути той гурт?

Р і ч а р д

А хто ж би визволив з біди без мене і хто ж би годував у сьому краю твою бабуню, й маму, і тебе?

Деві

Я й сам собі як-небудь дав би раду.

Р і ч а р д

Отак, як батько твій?

Деві

Ой татко, татко! Скажи, за що вони його забили?

Р і ч а р д

За книжку.

Деві Що ж в тій книжці?

Р і ч а р д

Там писав він,

що образів не треба поважати, що англіканська церква нечестива...*

Деві

Але ж се правда! То ж бабуня каже, що і в Святім письмі виходить