Читати книгу - "Рік 1918, Київ"

Що мене до цього спонукало? Передусім сама особа гетьмана Павла. На тлі сірої штандартности і безбарвности демо-соціялістичного провідництва, — П. Скоропадський був індивідуальністю. Дальше, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав в собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше тоді був потрібний для правителя України: був військовиком. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зражував собі всю ту, російсько-монархічну, касту, до якої належав.

Що він був "царським ґенералом", — мене не зражало. Були царськими ґенералами, або полковниками і центрально-радянські вищі офіцери, Юнаків, Ґреков, Сальський, Омелянович-Павленко, Росіневич, Безручко та инші.

Ці останні, як і Скоропадський (якому одначе одному це закидали), теж перед революцією не брали участи в українськім національнім русі. Але я знав, що гетьман на фронті ще в 1917 р. почав українізувати свої частини і творити Вільне Козацтво. Знав я і те, що ще в корпусі Пажів, за свідоцтвом його колєґ, — він мріяв про булаву і думав стати колись гетьманом України.

Переходячи від моментів особистого характеру, до політичних, я пристав до гетьмана тому, що хотів бачити в нім нашого Бонапарта. Мало щось подібного положення революційної України, перед переворотом гетьманським, до положення революційної Франції перед переворотом 18-го брюмера Бонапарта. І там, і у нас, по упадку монархії, новий, революційний провід допровадив країну до анархії, з якої її вивести могла тільки чиясь тверда рука.

Бонапартові удалося: розгромити зовнішніх ворогів, спираючись на армію, завести лад в середині держави, привернути права церкви, забезпечити де-які, безповоротні, нескрайні, здобутки революції, — створення свобідного міцного селянського стану і знищення станових привілеїв февдального панства, приборкати ворогів нового ладу, як лівих (якобінців і соціялістів), так і правих (сторонників монархії) і створити нову правлячу верству (аристократію) країни зі сплаву антагоністичних елементів, коли то перший консул засадив до одного столу і якобінців і роялістів.

Щось подібне доконав гетьман Богдан, який з шляхтичів Кричевських і Виговських (тих "польських ґенералів") з одного боку, а з другого з вовгурівців і Джеджаліїв, створив оту "вельможну громаду", за виразом Шевченка, "козацького панства", яка більш, як сто літ правила Україною. Тримав з Богданом і народ, "чернь", як тоді говорили, якої він не відступався і яку звав своєю "правою рукою" — не головою, бо нею був він сам, а власне, рукою, якою його голова двигала. Зробити щось подібне серед подекуди анальоґічних обставин, — могло спокусити і гетьмана. Під час 2-ої світової війни, на еміґрації, одних моїх знайомих, прибулих з Румунії, гетьман розпитувався: — "а як там ґенерал Антонеску? Чи з нього вийде Бонапарт"? І додав: — "Бо я тепер вірю тільки в ґенералів і в Бонапартів"…

Створити ту нову провідну верству в 1918 р. на Україні, вигляди були. Многі "малороси" і члени "малоросійського дворянства" (хоч і зизували на білий Петербург, як французькі роялісти на Лондон і Кобленц) — могли би пристати до гетьманського режиму, бачучи упадок своєї дотеперішньої підпори — царату, а знаходячи в гетьманаті, хоч би за ціну втрат соціяльних привілеїв, силу, яка б ухоронила їх та країну від большевизму і запровадила б у ній лад. Провідні (не скрайно ліві!) національно-українські верстви можна було б зєднати твердим стоянням під прапором державної самостійности і послідовним переведенням національно-культурної реукраїнізації московщеної доти України. Законне, але негайне переведення революції земельних відносин заспокоїло б розрушене село, зробивши з нього основний бастіон проти большевизму ззовні, з Московщини і з середини, зі сторони 5-ої кольони в містах і в містечках. Головною ж передумовою успіху подібного пляну було створення сильної національної армії.

Це не була утопія. Праві національні українські кола ("хлібороби-демократи" та деякі инші, демократичні "ес-ефи"), де-які видатні особистости з тих правих і поміркованих кругів (Д. Дорошенко, С. Шелухин, П. Дорошенко, Д. Маркович, В. Науменко, В. Леонтович та инші) — приєднувалися до гетьманського режиму. Приєдналися до нього й галицькі січовики, колишня підпора Центральної Ради. Вступили на гетьманську службу і многі з бувших високих старшин царської армії, з яких не один (як полковник Мішковський і Сливинський) без застережень стали на плятформу самостійництва.

Але встоятися гетьманові не пощастило. Не повних шість місяців минуло від 29 квітня, коли неминуча і близька воєнна програма Центральних Держав стала ясною всім. За такий короткий час створити національну армію не вдалося, бо німці теж кидали колоди під ноги в цій найважнішій справі.

З моментом, коли становище німецько-австро-угорських армій на всіх фронтах війни захиталося і ясною стала близька перемога Антанти, союзнички білої Росії, — малоросійсько-дворянські круги з оточення гетьмана, зараз же повернули до своєї проросійської орієнтації, намагаючись потягти за собою і гетьмана. Обернулися активно проти нього і ліві, соціялістичні українські партії, які так само вірили в червону Росію, як свою союзничку, як вірили в білу Росію нащадки колишнього панства козацького. Гетьманат впав. Очевидно не без грубих помилок самого гетьманського уряду (про що багато в моїх записках), — серед яких найфатальнішою помилкою була грамота про федерацію з Росією. За таку помилку уважав її пізніше і сам гетьман Павло.

З тим моментом я особисто зірвав з гетьманським режимом. Демо-соціялістичні круги ненавиділи гетьмана за те, що він став гетьманом самостійної України, я ж — відійшов від нього з жалем за те, що (по тій грамоті) він перестав ним бути.

З Директорією Винниченка я не міг, очевидно, знайти спільної мови. По кількох невдалих спробах нашої партії привернути хоч тінь гетьманщини, у формі військової диктатури, я виїхав за кордон. Про моє дальше відношення до гетьмана, гетьманців на еміґрації, та до инших політичних груп, — коротко в післяслові.

Не зважаючи на ідейну невикристалізованість самостійницького руху тих часів, на духову й політичну непідготованість обох верств очолити той рух, — верстви нащадків панства козацького і верстви народницько-соціялістичиої інтеліґенції, доба та видвигнула кілька безперечно цікавих індивідуальностей (П. Скоропадський, С. Петлюра, М. Міхновський, Болбочан, Натіїв, Омелянович-Павленко, Коновалець, Ю. Тютюнник, Василь Вишиваний та инші). Стихія ж народня, яку "приспали злії люди" і "обікравши" з її найкращих традицій, збудили "в вогні" війни і революції, виявила таку величезну силу, таку безстрашність і героїзм, що роки 1917-22, мимо часової невдачі національної революції, лишаться незбитим доказом остаточного її тріюмфу.

До одного з її фраґментів, до 1918 р., відносяться мої записки.

Рік 1918, Київ

29 травня

О 7-ій год. у Гетьмана, у палаці. Нарікав на партійців наших, які "все саботують". Знову поясняв мені цілі своєї