Читати книгу - "Княгиня Ольга"

любила Гліба, розумом — Святослава, Але тоді я не знала, яка доля буде в них...

 Голос її здригнувся і згас разом з тінню, яку я вважала за княгиню. Може, то була її душа — не знаю.

Думаю тільки, що літописці несправедливо возвеличили лише одного з її синів — Святослава за його безперервні і безплідні походи в чужі й далекі краї, котрі висотували сили його країни і нічого не дали ні людям, ні державі, скільки б не заперечували цього літописці й історики. А от про Гліба, про другого Ольжиного сина, нічого не сотворили. Лишилося тільки одне скупе повідомлення невідомого літописця, якого процитував два століття тому російський історик В. Татищев. Повідомляючи про поразку Святослава в другому болгарському поході, цей автор говорить, що князь там «все військо погубив», що вельможі почали звинувачувати його в поразці християн, котрі були в дружині киян. І Святослав так розлютував, «яко и єдиного брата свого Глеба не посчаде, но разными муки томя убиваше... наипаче на призвитери яряся, якоби тии чарованием неким отврасчают и в вере их утверждают; посла в Киев, повеле храми христиан разорити и сожесчи и сам вскоре поиде, хотя всех христиан изгубити» (В. Н. Татищев. История российская с древнейших времен. М. — Л., 1962. Т.1. С.   111).

Бідна моя княгине! І після смерті немає спокою її душі від болю за синів... Як немає ні вдячності, ні співчуття її титанічній державній праці для Країни Руси, яку вона утвердила мудрістю і... твердою рукою...

—  Чому спіткнулась твоя думка? — раптом чую над собою втомлений голос княгині. — Ти хотіла сказати інше слово — жорстокістю. То й скажи. Я не боюсь.

—   Але — жінка і... жорстокість?! Це — несумісні поняття.

Ти говориш про жінку-правительку, про володарку великої Країни Руси, де було стільки сваволі, підступів і зради... Оті бояри київські... Бояри і князі деревські... і людність деревської землі... А волхви?.. Хіба можна було омирити   їх   лише  твердістю?   Вони  ж   бо   підкорялись  лише

одній силі — жорстокості. Не бійся цього слова — без тої жорстокості немає влади, немає і держави. її розхитають, розшматують свавільці, у які б окрили вони не рядились! Все одно, хто стоїть біля державного керма: чоловік чи жінка. Якщо вони хочуть залишитись керманичами, вони мусять випити отой келих з отрутою влади і бути такими, якими були...

—    І ти випила також ту отруту?

—    Мусила випити. Бо я ще й боролась не тільки за владу, а й за своє життя і життя своїх дітей. Хіба забула?..

Так-так, я не забула. Тепер я збагнула тебе... І схиляюсь перед тобою — не кожен здатен іти шляхом, яким мусить іти володар. Але мудрість у тому, щоб бути володарем і вміти залишитись людиною. Я намагалась такою показати тут мою княгиню.

Цим моїм думкам заперечень від Ольги не було. О велика Господине Країни Руси, може, ця книжка стане тобі пам'ятником на цій землі, який відродить пошану до тебе і який важче буде зруйнувати, аніж той пам'ятник, котрий поставив тобі в Києві єдиний справжній муж, що збагнув тебе і не відбирав у тебе влади, — скульптор Іван Кавалерідзе...

4. VІІІ.1987 — 30.I.1993. Київ — Конча-Озерна

І зійшла любов з неба

Колеса веремен котилися під білим сонцем, вереміїлися безконечними літами. Зими зміняли весни, за літами приходили осені. Усе повторювалось, усе наставало в свій час, але все проминало у протиборстві. Збігали й роки під високим київським небом. І все тут мінялося — владці й воєводи, бояри й рукомесні люди, смерди-орачі й пастухи. Тільки Дніпро залишався незмінним, шумував хвилею у повені весен. Тільки сонце, як і раніше, ясно котилося над зеленими гаями і прибережними кручами, тільки, як і раніше, між людьми то напружувалось, то затихало протистояння, в якому народжувалось щось нове, добре й величне. Без тої напруги ніщо добре не заявилось на світ безболісно. Може, в цьому і є життя?..

У Києві знову цвіли вишневі садки. І знову люд веселий був і добрий. Товпився з піснями й сміхами, вирував довкола великого християнського храму, який славив і боронив їх і їхню землю. Князь, його старша дружина, велеможні бояри тут же розгорнули учту. На довгих дощаних столах лилися меди й пива. Дзвеніла здравиця князеві й княгині. Такого свята у граді ще ніколи не було. Бо ніколи владці, які зналися з Христовою вірою, не допускали до неї свій народ. Той же Оскольд. Старі люди пам'ятали, як він з дружиною хрестився і потім церкву поставив на схилах Дніпра. Але ж народ не був причетний до того дійства. Нині — інакше. Княгиня їхня народилася й хрестилася у тій вірі, яку хоче дати і всім людям? Щоправда, не всі до того охочі. Ні князь Ігор, ні його дружина не жадали хреститись. А вже хто хоче — ніякої заборони нема, як те було за Олега. І тому, коли християни поставили отсей храм-церкву во ім'я Іллі-пророка і раніше возвели церкву святої Софії для княгині — усі тільки й раділи! Завжди добре людині на душі, коли постає якась краса чи в храмі, чи в палатах, чи просто у доброму слові. Це краще, аніж палити й руйнувати. Тож поприходили люди, щоб подивитися на те диво, яке утнули подільські теслі з Гомоном та каменярі, яких князь взяв у Іскоростені. Здавна там уміли різати каміння й будувати з нього палати. Поприходили, щоб поглянути й пошанувати своїх владців — не завжди отак простолюдин може зблизька побачити своїх князів. Та ще й почастуватись з князівського столу!..

Тиша і спокій нині у країні полян-русів. Присмирніли чванливі бояри. Відкотились вежі печенігів. Кияни ніби забули за колотнечі і чвари. Прихилялись і до християнських пастирів, які вміли говорити мудре слово, і своїх богів не забували. Щоправда, чимдалі неохочіше віддавали на капища бичків, кіз, поросят, ягнят, яких волхви мали спалювати на вогнищах. І_ще_одне: кияни вже не хотіли мати собі великого волхва. Смерть у вогні старого лукавця Славути, мовили, був знаком богів: не обирати більше головних віщунів.

Перед богами немає ні старших, ні менших, ні головних, ні неголовних — всі мають бути рівні.

Як ото і Христос каже: перед Богом всемогутнім всі є рівні. Через те кияни шанували усіх богів —