Читати книгу - "Чудове Чудовисько"

Пластиліновим Чудовиськом. Проте для зручності називала скорочено — Чу. Чудовисько не заперечував.

Того вечора Соня була дуже заклопотана. Післязавтра в їхній школі відбудеться Новорічне свято. Буде яскрава ялинка, дарунки і, звичайно ж, маскарад. Тому Соня уже декілька днів старанно готувалася до свята, а ввечері, вкотре одягнувши свій новий новорічний костюм Червоної Шапочки, крутилася перед дзеркалом.

Раптом почулося уже звичне шкряботіння по склу. Вона підбігла до вікна й відхилила фіранку. По той бік шибки стояв Чудовисько, з голови до ніг присипаний снігом.

— Заходь мерщій, — відчинила вікно Соня.

— Привіт! — Чудовисько видерся на підвіконня і, зіжмакавши в лапі край штори, почав струшувати з себе сніг. Потім він зліз на підлогу, й Соня зачинила вікно.

— О! Що це ти прибралась якось дивно? Це в тебе нова піжама? — запитав Чудовисько, обмацуючи святковий фартушок.

— Це костюм Червоної Шапочки на маскарад, — пояснила дівчинка. — Правда, чудовий?!

— А хто така Червона Шкапочка? Ти в неї це поцупила? — остовпів Чудовисько. — Вона замерзне без одягу.

— Та ні, Чу! Червона Шапочка — це я.

— Ти? — Чудовисько збився з пантелику. — Ішов до Соні, а втрапив до якоїсь Шкапочки. Ну й дива! Отже, ти не Соня. — Та ні!.. Тобто так, я Соня. Але ж кажу: післязавтра в школі буде маскарад. І я там буду — начебто, не насправді — Червоною Шапочкою. Розумієш?

— Е, що тут незрозумілого. Ти хочеш усіх пошити в дурні, як оце зараз мене. Але навіщо?

— Нічого ти не зрозумів, — розсердилася Соня. — Я нікого не збираюся дурити. Пояснюю: це буде ма-ска-рад!

— Машкарад… Угу. Так би й сказала. А що воно таке?

— Ото дивак! То ти ніколи не був на маскараді?

— У…у, — закрутив головою Чу.

— І ніколи не святкував Нового року? — здивувалася дівчинка.

— Е, ніколи.

— Неймовірно! Хіба таке може бути?

— Не знаю, — знітився Чудовисько. — Зі мною все може бути.

— Ти обов'язково мусиш піти зі мною на маскарад, — вирішила дівчинка. — Тільки треба якийсь незвичайний костюм.

— Я й звичайного не маю. Навіщо мені костюм — чудовиська костюмів не носять. — Чекай, — сказала Соня.

Вона відчинила шафу й залізла досередини.

— Так… так, — почулося з шафи, — це не те… це… занадто старомодне… ось!

Чудовисько несміливо зазирнув до Соні, яка саме виборсувалася з-під розкиданих речей з довгим шматком тюлю в руках.

— Дивися! — сяяла вона. — Зараз обмотаємо тебе — і будеш Сніжинкою!

— Не хочу бути Сніжинкою, — заприндився Чудовисько. — Вона холодна.

— Ну добре, — знизала плечима Соня і вдруге полізла до шафи.

Чудовисько знову з цікавістю встромив пелехату голову між відчинені дверцята.

— Це те, що нам потрібно, — за хвилю вдоволено промовила Соня, витягуючи з шафи великий татів бриль. — Будеш Мушкетером.

— А що роблять мушкотери — труть мушок?

— Вони б'ються на шпагах, стріляють з мушкетів, їздять на конях, потім з них падають!.. Круті хлопці, одне слово, — захоплено пояснила дівчинка. — Одягай!

— Я не хочу падати з коней, — знову скривився Чудовисько. — А чи не можна навпаки — щоб коні з мене падали?

— Не можна, — зітхнула Соня й знову полізла в шафу.

Цього разу вона видобула з-поміж одягу старий бабусин чепчик.

— Будеш бабусею Червоної Шапочки, — сказала дівчинка й одягла чепчик на кудлату голову друга, зав'язавши довгі шнурки під підборіддя.

— А що роблять бабусі Червоних Шкапочок? — запитав Чудовисько.

— Бабусі… Вони співають дітям колискові, плетуть теплі речі на зиму, печуть смачні пиріжки…

— Досить! — зупинив Соню Чу. — Це мені підходить. Тільки можна уточнити одну дрібничку?

— Що саме?

— Бабусі тільки печуть пиріжки, чи їм дозволяється їх їсти?

— Звісно, що дозволяється.

— Домовились, буду бабусею. А мені пасує цей костюм? — Чудовисько підійшов до дзеркала. — Ще й як!

— А не замалий він для мене?

— Що ти, Чу, це твій розмір, — заспокоїла Чудовисько дівчинка.

— Ну, бувай! Я ще завтра зайду, — кинув Чудовисько, обома лапами обхопив чепчик і, не опускаючи їх, зник за вікном.

«Це ж треба, — чалапаючи по снігу, вголос роздумував Чу, — тепер у мене є такий прекрасний костюм. От якби побачили інші чудовиська — попадали б від заздрощів…»

Велике Жахливе Збіговисько

Та на другий день Чу чомусь не прийшов. Обіцяв нагодитися після обіду, і ні слуху, ні духу.

Дівчинка вже поробила всі домашні завдання, склала на завтра шкільний рюкзак, підготувала свій новорічний костюм, прибрала в кімнаті, подивилася мультик, а Чу не було й не було. Соня сіла читати книжку, та їй не читалося, взялася щось ліпити з пластиліну, однак нічого путнього не виходило. Вона відчула, що починає непокоїтися.

«Невже з Чу щось трапилося?» — думала Соня, все дослухаючись, чи не шкребеться той до неї у вікно. Та надворі тільки стиха скавулів зимовий вітер.

— Ну, раз коза не йде до сіна, то сіно мусить піти до кози, — сказала сама собі дівчинка й хутко почала збиратися до лісу.

Звісно, вона не знала, де саме в лісі шукати Чу, проте вирішила: головне — дійти туди, а там можна голосно погукати — раптом він і почує.

Вдягнувшись якомога тепліше, Соня сказала бабусі, що вийде трохи пограється, і гайнула з дому.

Коли дівчинка дісталася маршруткою до околиці міста, звідки вже було видно ліс, сонце червоним баскетбольним м'ячем гулькнуло в кудлатий кошик засніжених верховіть — на землю почали спадати сутінки.

Лячно було Соні входити в ліс, вона стояла перед темною стіною дерев і все не могла наважитися зробити перший крок у нетрі.

— Яка дурниця, — міркувала вголос вона, — самій іти проти ночі в ліс… це велике безглуздя. Але, з іншого боку, тупцятися тут на морозі й нікуди не йти — ще більше безглуздя. То, може, повернутися додому, доки не пізно? А як же Чу? Раптом він потрапив у якусь біду? А що, коли він цієї миті думає: от якби зараз тут з'явилася Соня й мене врятувала… То якого ж лиха я тут стовбичу?! — розсердилася сама на себе дівчинка й сторожко ввійшла в насуплені зарості.

* * *

«От якби зараз