Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

часом гостро, до самого нутра, щось пропікало, здавалось, що крізь ціле тіло проходить струм вогню, що вогонь ходить жилами разом з кров'ю, що він вливається до мозку і ось уже горить сама голова, так само як горів той сталевий гігант.

— То було справжнє чудо! — оповідали пізніше. — На будови Бачинських, на їх город, що межує з міським парком, впало, уявіть, дев'ять бомб, і ні одна з них не розірвалась. Одна впала просто на дах, пробила бляху, пробила стелю, зарилася в підлогу на кухні… І коли б вони розірвалися — там не лишилося б каменя на камені…

Так казали пізніше. Але це не було єдине чудо того часу. Як назвати те, що з кількох десятків молодих чоловіків, які саме в той час, разом з Яковом, їхали на мобілізацію, лишилося живими тільки двоє — сам Яків і ще один. Що весь їх обоз з людьми і кіньми зник. А коли Яків після того всього остаточно отямився і побачив перед собою ту шафу з книгами — йому видалось це також чудом. Затишок. Спокій. Канапа. Розбите, відчинене вікно… У нього вривається далекий шум міста. Вітер похитує завісу. Багато речей і між ними, на шафі, глобус.

Згодом завішені тяжкими плюшевими завісами двері відчинились, увійшла дівчина з тацею, принесла склянку молока, кусень булки, поставила все це перед Яковом на круглому столику. Яків був розгублений, намагався звестися, хотів щось сказати, перепрошував. Його обличчя неголене, чоло перев'язане, йому чогось соромно.

Але дівчина ніяк на це не зважила, підсунула ближче столик, запитала, як він себе почуває, сказала, що вона шукала лікаря, але не могла знайти, що всі лікарі тепер або зникли зовсім, або завалені пораненими. Але він не має чого турбуватися, вона дістала досить ліків, і рани його не тяжкі. І що він тут може спокійно лежати, це дім її батьків, що Рівка — її старша сестра, що в неї є ще одна сестра, але вона у місті, і ніхто не знає, що з нею сталося.

— А як фронт? — запитав Яків.

— Наближається… завтра-позавтра тут будуть німці, — сказала дівчина.

— А що ж ви? — запитав, якось не подумавши, Яків, бо він знав, якої ці люди раси.

— Нічого, — якось байдуже сказала дівчина. — Лишаємось… Мої обидва швагри поїхали, а ми… жінки… Ми лишаємось. Що нам можуть зробити? Ми нікому нічого не зробили поганого.

Яків мовчав. Зрештою, він і не міг багато говорити. Пив своє молоко і лягав знов. Лежав горілиць. Сливе нерухомо. Іноді позирав на шафу з книжками. Любив ті речі і бачив там, навіть здалека, привабливі написи…

— Кому ці книжки належать? — запитав він раз дівчину.

— Швагрові, — відповіла коротко. Згодом Яків довідався більше. Що дівчину звуть Шприндзею, що з нею її батьки — Герш і Песя Зільбери, що останніми днями до них переїхала жити її сестра Рівка зі своєю свекрухою Малкою і сином Мошком. Що всі вони перелякані, всього бояться, не знають, що з ними станеться.

Але Шприндзя не виглядала переляканою. Була бадьора, швидка, навіть весела, їй років сімнадцять… Середнього зросту, тонка, тендітна, великі чорні очі, густе, чорне волосся. Гарно одягнена. Ходила, видно, до якоїсь високої школи. Цікава. Багато питає.

Минали дні і ночі. Місто диміло, стогнало, кричало. Скреготіло залізо танків. Небом пролітали все нові й нові ескадрильї літаків, дрижали стіни, але бомб більше не падало. Лише в повітрі стояв дивний, загальний, незвичний настрій, коли здавалося, що на очах міняється весь світ, навіть люди, навіть сама земля. Здавалось, все, що було, — провалилося і лишилися тільки грузи. Йде щось небувале. Якийсь фатум, якесь рішення.

І прийшло воно разючо несподівано. Одного ранку, на світанні. Коли навіть затихли були гармати. І хоча всі знали, що «вони» прийдуть, і всі їх сподівалися, але того, що сталося, ніхто не сподівався… Ще горіли на східному краю автостради блідо-зелені, з рудими зірками танки, як на західному її кінці біля зовсім цілих касарень, уздовж обох боків дороги, величезні маси святочно одягненого люду з квітами й прапорами вітали чуже, переможне військо. Ніби з-під землі виросла збита з дощок, омаяна квітами й прапорами, величезна тріумфальна арка з двомовним написом:

«Хай живе могутня німецька армія! Хай живе її великий вождь Адольф Гітлер!»

Яків також не міг втриматись, щоб і собі не вилізти на вулицю, дарма що був весь, мов мумія, обмотаний матерією. На вигляд війська, що довгими, стрункими колонами, ніби на параді, моторовими возами плило повз нього, очі його робились вогкими. Таке військо! Людина в людину! Мовчазно, струнко, без гамору й крику, лише гудуть мотори, — їдуть і їдуть, вперед і вперед, ніби там спереду не фронт, а парад, у сталево-сірих одностроях, у глибоких, по самі плечі, шоломах, всміхаючись на привітання і ловлячи на льоту китиці квітів.

Робилось безпечно, спокійно, радісно. Люди віталися. Навіть старий Герш із своєю Песею підбадьорились, перестали охати і заговорили німецькою мовою.

— Я знаю німців… — казав Герш. — Ще з минулої війни. То культурний народ… Дивіться, як вони поводяться… А порядок… О, ті вміють!… Культурний народ. Господарі!

Яків вислухав філософію Герша без коментарів, він збирався додому, до свого Дерманя, до своєї родини. Там його напевно буде потрібно, але старий Герш, як тільки це почув, одразу заперечив:

— Чого так спішити? Що будете там робити? На селі? Ви молодий, розумний, інтелігентний… Тут буде роботи й роботи… Почекайте, побачите, розглянетесь…

Такої думки був не лише Герш, а і його Песя. А ще виразніше настоювала на цьому їх дочка Рівка, а найбільше Шприндзя.

— Знаєте що? — казала Шприндзя. — Бачу, ви любите книжки. Як прочитаєте всю ту шафу — тоді йдіть. Але чи я для вас менше цікава, ніж Анна Кареніна?

— То чорт не дівчина, — сказала на це Рівка. — Дивіться, дивіться… Ще молоко на губах, а вже що в неї на думці.

— А ти! — відбивалась Шприндзя… — Свята та Божа! Янгол! — і при цьому моргала на Якова.

Одного разу Рівка покликала Якова до кімнати, де стояло кілька товстих шаф, відчинила одну з них, що була набита чоловічим одягом, і сказала:

— Це мого швагра… Виберіть щось для себе… Хтозна чи він вернеться.

Яків позбувся свого обгорілого лахміття, обернувся у бравого, молодого мужчину. Він ще не міг як слід ходити, але йому не хотілося також і лежати. Він сидів з обв'язаною ногою у фотелі, з книжкою в руці і вислухував вістки, що їх приносили по черзі Рівка і Шприндзя… Почали