Читати книгу - "Академія пана Ляпки"

вона бідна. Але ж це — не насправді. Це казка. Тут усе — вигадка.

Дівчинка усміхнулась до мене, махнула на прощання рукою, і Андерсен вивів мене до хвіртки.

Коли я розповів хлопцям, що познайомився із самим Андерсеном, усі мені неабияк позаздрили.

Потім я не раз навідувався до різних казок: то треба було принести пару чобіт із казки про Кота в чоботях, то привести самого Кота, бо в таємних комірчинах пана Ляпки завелися миші. А то нічим було підмести подвір'я, й довелось позичити мітлу у відьми із казки про Лису гору.

А то ще було таке: одного чудового дня в нас з'явився чоловік у просторому оксамитовому каптані, в коротких оксамитових штанях ще й у капелюсі з пером. Він зажадав бачити пана Ляпку.

Всіх нас дуже цікавило, хто він, цей незнайомець. Пан Ляпка довго перешіптувався з ним, частував його пілюльками для вирощування волосся, які за звичкою й сам без упину ковтав, а потім, кивнувши мені та одному з Анджеїв, сказав:

— Слухайте-но, хлопці, наш гість прибув із казки про Сплячу царівну й сімох богатирів. Учора двоє богатирів пішли до лісу й не вернулися. Ви розумієте, що так закінчитись казка не може. Отож віддаю вас на дві години в повне розпорядження цього добродія. Тільки не запізнюйтесь на вечерю.

— Еря де ед тою! — гукнув Матеуш, що мало означати: вечеря буде перед шостою.

Ми пішли за вбраним в оксамитові шати дядечком. Дорогою він розповів нам, що доводиться одним із братів Сплячій царівні і що нам теж слід вдягтися в таке, як у нього, оксамитове вбрання. Ми охоче згодились, бо обом кортіло подивитися на Сплячу царівну. Не буду переповідати самої казки, її кожен знає. Скажу тільки: за те, що ми брали в ній участь, Спляча царівна, прокинувшись, запросила мене з Анджеєм на підвечірок. Мабуть, не всі бачили, що їдять на підвечірок царівни, а надто царівни з казок. Спочатку слуги внесли на тацях величезні стоси тістечок із кремом і крем окремо у великих срібних мисках. Кожен із нас з'їв стільки тістечок, скільки подужав. До тістечок подали шоколад, кожному по три склянки зразу, і в склянках зверху рясно плавали шоколадинки. На столі у великих полумисках лежали хитро виліплені з тіста й майстерно випечені різні звірята й ляльки, а ще було повно мармеладу, цукерок, цукатів. Потім у кришталевих вазах подали виноград, персики, мандарини, полуниці й силу-силенну інших ягід та фруктів. А по всьому тому почастували морозивом у шоколадних стаканчиках.

Царівна усміхалась до нас і припрошувала їсти ласощів якомога більше, ніщо, мовляв, нам не зашкодить. Адже давно відомо, що в казках нікому не буває кепсько від переїдання, тут усе не так, як насправді. Я сховав до кишені кілька стаканчиків із морозивом, щоб принести хлопцям, але морозиво розтало й потекло мені по ногах. Добре, що ніхто цього не помітив.

Коли ми досхочу начастувалися, царівна наказала впрягти в маленьку карету двох поні й довезла нас під самісінькі мури академії.

— Уклін від мене панові Ляпці,— сказала вона на прощання.— Попросіть його, щоб завітав до мене на метелики в шоколаді.— І по хвилі додала: — Багато я наслухалася про казки пана Ляпки. Отож коли-небудь з радістю його навідаю.

Так я дізнався, що в пана Ляпки є свої власні казки, хоч почути їх мені вдалося набагато пізніше.

Я став поважати пана Ляпку ще більше й вирішив заприятелювати з Матеушем, щоб про все довідатись від нього.

Матеуш узагалі не балакучий, а бувають дні, коли він ні з ким не перемовиться й словом.

Пан Ляпка проти його затятості має спеціальні ліки-веснянки.

Не пам'ятаю, чи я вже казав, що геть усе обличчя пана Ляпки поцятковано веснянками. Спершу мене найдужче дивувало, чого це веснянки щодня змінюють своє місце: сьогодні вони рясніють у пана Ляпки на носі, завтра — на чолі, а післязавтра — на бороді чи на шиї. Виявилося, що все це через неуважність пана Ляпки. На ніч він збирає всі веснянки й ховає їх до золотої табакерки, а вранці знов прилаштовує на обличчя, але щоразу на інше місце. Пан Ляпка ніколи не розлучається зі своєю табакеркою, де в нього багато запасних веснянок, різних і розміром, і забарвленням.

Щочетверга з міста приходить перукар, на ім'я Філіп, і приносить для пана Ляпки свіжих веснянок — він бритвою зшкрібає їх з облич своїх клієнтів, коли голить їх! Пан Ляпка пильно переглядає веснянки, приміряє перед дзеркалом, а вже потім ховає до табакерки.

В неділю й на свята пан Ляпка рівно об одинадцятій виголошує:

— Ну, а зараз обновимо веснянки.

По цих словах він бере з табакерки чотири-п'ять найбільших і найкращих веснянок і наліплює їх собі на ніс.

На думку пана Ляпки, немає нічого кращого за великі червоні й жовті веснянки.

— Од веснянок людина розумнішає, до того — вони оберігають від нежиті,— часто нагадує нам пан Ляпка.

Коли ж хтось із учнів добре відповість на уроці, пан Ляпка урочисто дістає з табакерки веснянку й прилаштовує її щасливчикові на носі.

— Носи, хлопче, з гідністю цю нагороду,— каже він.— Ніколи не знімай її. Це найвища відзнака, яку тільки можна здобути в моїй академії.

Один з Августів здобув уже аж три великі * веснянки, а дехто з хлопців дістав по одній, по дві; всі вони носять їх з неабиякою гордістю. Я дуже заздрю їм і все віддав би, щоб і собі здобути таку відзнаку. Та пан Ляпка каже, що в мене ще зовсім мало знань.

Матеуш теж не байдужий до веснянок пана Ляпки. Він має їх за найсмачніші ласощі. Тільки-но Матеуш затято умовкне, пан Ляпка знімає зі свого обличчя найзужитішу веснянку й дає її Матеушеві, щоб той з'їв. І Матеуш знов починає розмовляти.

Одного дня — а було це в червні — пан Ляпка заснув у парку й незчувся, як його покусали комарі. Він заходився так завзято чухати свого носа, що здряпав усі веснянки. Я тихесенько визбирав їх у траві й заніс Матеушеві. Відтоді він заприятелював зі мною й розповів незвичайну історію свого життя.

Перекажу її, нічого не змінюючи, тільки долучатиму до кожного з Матеушевих слів початок.

***********************Незвичайна Матеушева розповідь*************************

Я не птах — я короленко. Коли я був маленький, мені часто розповідали казки, як люди обертаються на птахів та звірів. Я ніскілечки не вірив тим вигадкам.

Аж раптом