Читати книгу - "Intermezzo"

я не можу розминутись iз ними, що мене утомили… Що ж дивного в тiм, коли вони ще раз прийдуть… От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато… Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатської кульки, а се ви… сухi препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на мотузках в повiтрi, а потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали собаки… Ви дивитесь на мене з докором - i ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повiшали цiлих дванадцять… Цiлих дванадцять… i позiхнув. А другий раз звiстку про ряд бiлих мiшкiв заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальцi чудову сочисту сливу… i почув в ротi приємний солодкий смак… Ви бачите, я навiть не червонiю, лице моє бiле, як i у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплi гарячої кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.

А люди йдуть. За одним другий i третiй, i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi - i всi кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смертi, i всi лишають на душi моїй слiди своїх пiдошов. Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний!

…Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвiн - ку-ку! ку-ку! - i сiє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двiр - вiн вже поглинув мою кiмнату, - я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: "Ку-ку… ку-ку… Добридень!.."

Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi. Бiжу на подвiр'я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать? Ну, годi, Оверко… Не чує, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибокої пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi i тебе не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити кровi з моєї литки… Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг… Може, ти бiльше на нього сердитий, анiж на мене… То через нього твої переднi лапи мусять хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганяє назад у нього твою вогняну злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi ти менi зробиш? Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк, взяла разом ногами - i без пам'ятi мчиться наослiп. Рве пазурами траву, вiдкидає вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я ж - як? Забула?

Тепер у кружка… у кружка… ще раз… отак. У, благородна псина, - тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть.

Тим часом менi рекомендують Паву, поважну матрону, i її другого сина. Се страшний Трепов. Тодi як Оверко чистий сангвiнiк i на все накидається ослiп, наче перед червоними очима вiчно висить у нього рожевий туман, - Трепов солiдний, розважний. Вiн зовсiм солiдно, обдумано наче, перекусить вам горло, i в його сильних ногах, що стануть на вашi груди, буде багато самоповаги. Навiть коли вiн спокiйно лежить i вичiсує блiх з рожевого живота, пильнують пiдрiзанi вуха, дума широкий лоб i так солiдне звисає мокрий язик з iкластої пащi.

***

Мої днi течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлiбом. Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зеленi хвилi i хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились краями двi половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собi сонце, немов перлину. А я там ходжу i шукаю спокою. Йду. Невiдступно за мною летить хмарка дрiбненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом iз сателiтами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорнi дихаючi крила ворони. I вiд того - синiше небо; чорнiшi крила.

На небi сонце - серед нив я. Бiльше нiкого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменiв, шовк колосистої хвилi. Вiтер набива менi вуха шматками згукiв, покошланим шумом. Такий вiн гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять вiд нього срiбноволотi вiвса. Йду далi - киплять. Тихо пливе блакитними рiчками льон. Так тихо, спокiйно в зелених берегах, що хочеться сiсти на човен й поплисти. А там ячмiнь хилиться й тче… тче з тонких вусiв зелений серпанок. Йду далi. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки змiяться глибоко в житi, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотiли бути як небо i стали як небо. Тепер пiшла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лiзе пiд ноги. Йду далi - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Бiжить за вiтром, немов табун лисиць, й блищать на сонцi хвилястi хребти. А я все йду, самотнiй на землi, як сонце на небi, i так менi добре, що не паде мiж нами тiнь когось третього. Прибiй колосистого моря йде через мене кудись у безвiсть.

Врештi стаю. Мене спиняє бiла пiна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджiл. Просто пiд ноги лягла спiвуча арфа й гуде на всi струни. Стою i слухаю.

Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. I повнi очi сяйва сонця, бо кожна стеблина бере вiд нього й назад вертає вiдбитий вiд себе блиск.

Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звiдки? Тiнь? Невже хтось третiй? Нi, тiльки хмарка. Одна хвилинка темного горя - i вмить усмiхнулось направо, усмiхнулось налiво - i золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотiло злетiти. Тодi тiльки передо мною встала його безмежнiсть, тепла, жива, непереможна мiць. Вiвса,