Читати книгу - "Світла і тіні ОУН"

найважливіше: справу державної незалежности і боротьби за неї.

ОУН у своїй концепції мала стати понадпартійною організацією (тому назвалася організацією, не партією), організацією, яка мала гуртувати людей не до боротьби за здійснення тієї чи тієї партійної програми, але яка поставила собі за мету об'єднати всіх українців, охочих боротися за основну національну мету: за державну самостійність.

Відси походить велике наголошування «ідеологізму» в організації, з одного боку, і відсування детальних програмових питань на дальший плян, з другого. Так, наприкл., на початку існування організації говорилося, що програма УНДО сама по собі не є зла. Біда тільки, що своїх основних заложень, тобто «здобуття Соборної і Незалежної Демократичної Держави» — як говориться в першому пункті програми УНДО-ня — ця партія не була спроможна і не збиралася безпосередньо здійсняти.

Здобувати бо державну незалежність в тодішніх тоталітаристичних (СССР) чи напівтоталітаристичних (довоєнна Польща і Румунія) умовах, в яких жив розчленований наш народ, можна було не виборчими чи іншими, ніби «демократичними», але практично через поліційні апарати цих держав цілком контрольованими засобами, а тільки безпосередньою політичною і збройною боротьбою, веденою з підпілля.

Тому від самото початку, попри принципову національно-державницьку настанову, не деталізована соціяльна, культурна, економічна і т. д. програма, а саме стратегія і тактика підпільної боротьби за державність були для ОУН найсуттєвіші. Характеристично, що з постанов І Конґресу ОУН вивчалися тільки загальні, вступні визначення, а не дальші, докладніші, — оскільки найважливішим для націоналістів були не питання політики в уже існуючій державі, а питання боротьби за здобуття власної держави на всіх українських землях і за її самостійність.

Таким чином, відразу за основними принципами ОУН (державність і незалежність) в ієрархії начальних проблем стояло питання визвольної концепції, як такої. Основою стратегії цієї концепції стала теза орієнтації на власні сили, а основою її тактики — засада безкомпромісовости.

Визвольна концепція

Також становище української нації після першої світової війни, у висліді якої основна частина України опинилась як т. зв. УССР у володінні большевицької Москви, а решта — під пануванням напівтоталітаристичних режимів Польщі та Румунії і не дуже прихильної до українського національно-визвольного руху, хоч і демократичної, Чехії, — сприяло постанню різних невиправданих надій на зміну на краще.

Політичні діячі старшого покоління заступали погляд, що нашим завданням є розбудувати наше життя, як тільки в цих умовах це буде можливим, і чекати, поки не прийде для нас «слушний час». На ділі це чекання на прийдешній, неозначений слушний час дорівнювало орієнтації на чужі сили, які, здійсняючи свою мету, мали б — як сподівалися прихильники чекання слушного часу — створити і для нас корисну ситуацію і безпосередньо чи посередньо (знищенням наших ворогів) допомогти і нам у здобутті нашої самостійности.

Хоч коньюнктурне постання після першої світової війни Чехо-Словаччини і Польщі сприяло такій настанові (коли іншим народам доля всміхнулася, то чому б нам не сподіватися цього?), проте наш досвід з часу першої світової війни дошкульно нас навчив, що і при сприятливих зовнішніх умовах корисно для нас можуть вирішити справу тільки власні сили, ті сили, які ми потрапимо в критичний час виставити. Корисні зовнішні умови можуть для нас прийти, але вони можуть і не настати. Вони можуть нам дуже або мало сприяти і, що найважливіше, на появу цих умов ми не будемо мати великого впливу. Натомість організація власної сили — це єдине, що ми напевно можемо самі зробити — очевидно, настільки, наскільки ми це зуміємо.

І тут виринула концепція підпільної організації, яка єдино спроможна гуртувати людей, школити і вести боротьбу, не будучи контрольована ворожим апаратом, певною мірою — суверенно. Всякі інші, зокрема демократичні методи боротьби за наші національні права і за нашу державну самостійність, давали ворожій владі вгляд у роботу, і самозрозуміле, що вона зуміла б кожночасно і дошкульно спаралізувати кожну, проти неї спрямовану дію. А що ворожі режими вважали кожний вид нашої організованости (на господарському, культурному, релігійному, спортовому і т. д. полі) небезпечним для свого панування, то не диво, що наші організації, ці наші — як казали політики старшого покоління — «національні здобутки» були ворожою адміністрацією і під її охороною ворожим суспільством систематично нищені: кооперативи руйновані, читальні і школи закривані, церкви палені, спортові товариства заборонювані.

Згадані надужиття ворожої влади і ворожого суспільства, а далі правдоподібність, що ці надужиття будуть набирати чимраз більших розмірів і що все, що українське, буде систематично нищене, звужуване і ліквідоване, примусили ОУН на батьківщині ставити свою політичну роботу виключно на підпільні рейки. Підтримуючи, очевидно, рівночасно всі існуючі форми нашого організованого життя, ОУН сконцентрувала свою увагу на вирощуванні своєї власної підпільної сили і на боротьбу з ворогом, так що підпільність надала діяльності організації рішального тону.

В очах молодого покоління, що становило головну силу ОУН на батьківщині, політичні методи партій, що своєю традицією сягали до часів з-перед першої світової війни, були незадовільні і не могли довести ні до якого успіху. Вміщувати всю політичну роботу — як робили політики залеґалізованих перед ворогом партій — в самих тільки рамках ворожих законів, що своїм вістрям були спрямовані проти наших національних інтересів, — це політичне безглуздя, це абсурд. Ворожі державні сили не дозволяють українському народові на елементарні прояви демократичних свобід, а там, де ніби на них дозволяють, рівночасно саботують їх. Тому обмежувати політичну роботу рамками, що їх ці режими нам назначають, є самогубством. Всупереч поглядам старших діячів, ОУН твердила, що ніяке серйозне скріплення нашої громадської організованости чи господарського стану не можливе, оскільки існування наших організацій залежить від дозволу ворожої державної адміністрації і нею вони контролюються.

Замість виключної ставки на т. зв. «еволюційну» — як її називали політики старшого покоління — розбудову наших сил у межах ворожих законів і чекання на слушний час, наше підпілля, даючи, як згадано, повну підтримку існуючим громадським організаціям, пропагувало масову революційну дію, вістря якої було спрямоване безпосередньо проти ворога. Революційними виступами — аргументувало підпілля — домагання українського народу мати власну державу можна поставити перед світом в усій ширині, і підпільну мережу, яка цю дію буде ініціювати та нею керувати, ворог ніколи дощенту не знищить. Безпосередня, з підпілля керована масова боротьба в кожнім разі принесе користь, а щонайменше виховуватиме загал в активізмі, і цей мінімум успіху є багато більший, ніж пасивне вичікування на міжнародні сприятливі умови чи на здогадну поступливість рішеного знищити нас ворога. В остаточній розгрі будуть вирішувати не «реальні» наші здобутки, не кооперативи, читальні і т. д., а