Читати книгу - "Два сини"

Усе новобранці. За ними рід іде, проводжає. Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очі набігають… І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не пам'ятаю.

Тільки як гляну на дітей, то страшно стане.

Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мій!

Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!..

VII

Привели мене у темну якусь хатину — землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, невмиваний, під щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…

Кланяюсь, прошу: «Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів!»

Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна і на діток дещо…

— Не журись, старушка! — прохрипів. — Трошки ваші синки поскучають — без того не можна в світі, а там злюбиться: молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!

Поглянула я тоді спильна на його: червоний, обдутий якийсь він, очі в його якось померхли… Боже ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у їх душа тепереньки свята, і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!..

VIII

Попрощалися. Провели мене діти за місто… От іще й досі, як вибереться літом день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання наше: от ідемо містом… позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна, далека заступила шлях піскуватий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче…

IX

Зосталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені, ні одпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую…

Минає рік, і другий, і п'ятий…

Обняла мене мов хмара чорна; тільки й світяться мені, як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!

По різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду… Надворі завірюха, аж у вікна б'є, і світло мигтить…

Коли — стук-стук! Одчиняю — Василь!

— Василечку, синочку мій! А Андрійко де?..

— Нема вже, мамо, Андрія! Ліг Андрій, мамо, та й не встане вже!..

А я наче знала: я його щодня в бога, щоночі оплакала!.. А жити б такому та жити!

На виріст, і на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком і на той світ погнався!..

— Зстаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..

— А так мені жилося: устаю — плачу і лягаю — плачу, так мені жилося!

— Я, мамо, до вас умирати прийшов!..

Придивлюсь до його, — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!..

— Синочку мій! Бодай би я не діждала твого слова почути!

Отже, то щира правда була, що він сказав. Тане й тане мій Василько як свічка.

Полежав, похирів — та навесні й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тії виправки та походи силу з його усю вибрали…

— Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні тратити! — було каже. — Не для таких, як я, війна, й войовник з мене не жвавий!

Як уже в тяжкому недузі лежав, то все, було, дума та дума, та дума собі.

— О боже, боже! — заговорить. — Який у тебе світ красний! А я й не наживсь у світі, а я й не навчився, а я й не знаю нічого!.. І в останню годину промовив:

— Не жив я, мамо, на світі! Тільки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася…

Х

Тільки мені й потіхи, що коли присняться мої дітки.

Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться. І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий, ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над квітами та зіллям сидить, задумався…

Прокинусь… пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько…

Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю… якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу…