Читати книгу - "Сарабанда банди Сари"

бездiтностi винний не я. Напевне, це й стало початком згасання нашого шлюбу. Моїх життєрадiсних собак, що метелять хвостами, вона менi пробачити не змогла.

«Ви б все одно розлучилися, бо ти нарештi почав прагнути самостiйностi», - сказав менi приятель. Вiн мав рацiю. Я став успiшним дописувачем та аналiтиком. Тодi я працював на вiдому туристичну фiрму, готував матерiали для сайту, буклетiв, аналiтичнi записки стосовно мiсць вiдпочинку та активного туризму. Мене почали друкувати всi провiднi видання, якi потребували статей про мандрiвнi подорожi, звичаї далеких країн, поведiнку тварин. Про все це менi вдавалося писати яскраво.

На вiдмiну вiд постiйних шкiльних та унiверситетських успiхiв, якi не додавали впевненостi у собi, кар'єрнi та творчi перемоги додали в моє тiсто якийсь невiдомий iнгредiєнт. З мене почала вилiплюватися iнша людина. Непомiтно для себе я навчився приймати рiшення. Я продав однокiмнатну квартиру в центрi мiста, що дiсталася менi вiд бабцi, оформив кредит та придбав сучасне трикiмнатне помешкання. Певне, цим я страшенно здивував Iнчиного батька. Вiн дивився на мене, як на Ахiлла, який зробив зi своєї п'яти щит та меч або наступив нею на горло ворога. Iнну це дратувало. Ймовiрно, так почувається людина, котра все життя правила конем, аж потiм з карети вистрибує пан, що нiжився там на подушках, i прибирає вiжки до своїх рук. Яка вiроломнiсть! Я все розумiв, але нiчого не мiг вдiяти - її наполеглива активнiсть i надмiрний тиск теж почали мене дратувати. «Зваж на те, що подвiйнi лiтери iменi додають людинi цiлеспрямованостi вiд народження. Це як стукiт клювака - допоки не приб'є нещасну комаху, доти стукатиме. З нею в тебе було дуже мало шансiв». Так казав про Iнну мiй друг Тимофiй. Вiн не був психологом, але завжди висловлювався з розумiнням справи.

Сiм рокiв шлюбу. Я не мiг повiрити, що стiльки рокiв ми прожили разом.

Скiльки разiв я сказав їй «привiт», скiльки разiв вона побажала менi спокiйної ночi, а скiльки було «дякую, прошу, я тебе не розумiю, вибач, я не те мав на увазi, припини це, зачекай, остогидло, не нервуйся через дрiбницi, де моя пiдзарядка, що з цим робити, це не моя провина, а хто цим повинен опiкуватися, третю добу в туалетi немає освiжувача, стули пельку, куди поїдемо у вiдпустку, хто буде доїдати борщ, ти запросив Таню, в усьому винний ти, а я попереджала, треба було слухати батькiв, навiщо тобi це було потрiбно, ти цього нiколи не зрозумiєш, ти вдома, чай чи каву, омлет чи салат» - тисячi, десятки тисяч, а може сотнi? А скiльки було поцiлункiв, сперматозоїдiв, - тих, що метляли хвостами i тих, що не метляли? Скiльки голосних i приголосних нашого подружнього спiлкування? Ти-ся-чi. Але нас не було. Мабуть, тому, що разом ми нiколи й не жили. Боляче розходитися якраз тодi, коли «вона» i «ти» встигли перетворитися на «ми», хоча б частково. Це був не наш випадок. Менi здається, що наш шлюб - це «вона». Коли ж народився «я», як i будь-якiй дитинi, що зростає, менi захотiлося самостiйностi. I я її отримав. Зараз менi тридцять два. Я звик жити як «я», i менi це дуже подобалося - жити як «я»! Попри те, що час вiд часу в моєму життi з'являлася «вона», моє життя не перетворювалося на «ми».

Поки не зустрiв Сару.

Я пiдiйшов до своєї шафи, вiдкрив її, довго дивився на сарафан. Схопив пелену та наблизив до свого обличчя. Клаптик блакитного дрiбнопелюсткового шовку. Це була Сара. Сара була на кухнi. На кухнi вона була чайною фiлiжанкою iз зображенням веселки, а також чотирма брунатними кавовими фiлiжанками, помаранчевою тарiлкою з бордовими хризантемами, початою пляшкою мартiнi. Там вона була керамiчною тацею з суxофруктами. Там вона була пакетом молока та пачкою вiвсяно-фруктової сумiшi «Старт». Сара смiялася, коли я гриз «Старт», як печиво, запиваючи його кавою. Вона так нiколи не робила.

Сара була у ваннiй кiмнатi. Там вона була засобом догляду за кучерявим волоссям. Зубною щiткою. Мигдалевою олiєю. Гребiнцем та феном. Я вiдкрив мигдалеву олiю, забруднив нею нiс, посмiхнувся. Так пахне моє теперiшнє щастя. В моїй спальнi Сара була нiчною шовковою сорочкою, залишеною на прилiжковому стiльцi; срiбною рамкою з родинною фотокарткою на пiдвiконнi у товариствi азалiй, подiбних на збiговисько американських пiвденок у рiзнобарвних капелюшках; солом'яним кошиком, де вiдтепер мешкали мої та її чистi шкарпетки, нашi спортивнi шорти, її панчохи, трикотажнi майки; тонким обручем з золотими камiнцями, який перетворював Сару на схiдну принцесу, а нинi золотозубою посмiшкою лежав на прилiжковiй тумбi. Серце Сари мешкало в моєму шлунку, я щомитi вiдчував його.

Коли я побачив Сару (а сталося це пiд час групової поїздки менеджерiв з туризму та авторiв мандрiвних репортажiв до Праги), я її не впiзнав. Щоправда, я взагалi не встиг нiчого подумати про струнку жiнку з красивим волоссям та пишним бюстом, а от Сара Полонська мене упiзнала. «Привiт, Пiддупнику, - привiталася вона. I посмiхнулася своєю жахливою посмiшкою. - Ото вже не думала, що буду зустрiчати тебе майже на всiх гео-тур-сайтах. Ах ти ж розбещена, зманiжена дупа, тобi все-таки вдалося всiстися на кiлька стiльцiв! Привiт, старий, скiльки ж ми не бачились!?»

Тiльки слово «пiддупник» допомогло менi збагнути, хто ця незнайомка. Бо «пiддупником» мене називала тiльки одна пiдступна iстота - Сара Полонська, моя одногрупниця. Товста кудлата Сара, котра була схожа на недоглянуту брудну вiвцю. А називала вона мене так тому, що пiд час навчання в унiверситетi я займався плаванням i часто пiдсовував рушника собi пiд дупу, сидячи на лекцiях. Я був худий i так менi було зручно: кiстцi боляче впиратися у дерево, якщо, звiсно, це жива кiстка. Першою мою звичку помiтила Сара, яка сидiла лiворуч, через прохiд. Вона поцiкавилася, що це я пiдкладаю? Не знаю, навiщо я тодi сказав правду. Пiсля того я збагатiв на кiлька прiзвиськ: «розбещена дупа», «пiддупник», «i-на-тiм-рушничко-оо-вi».

Я терпiти не мiг Сари Полонської. Навiть у допiддупниковий перiод вона мене дратувала. Таке зi мною траплялося час вiд часу. Наприклад, я ненавидiв мамину плойку. Навiть двiчi намагався її позбутися. Хоча я нею не користувався i мав би бути до неї байдужим або принаймнi бiльш терплячим. Але - нi. Я хотiв, щоб вона зникла, в мене псувався настрiй щоразу, коли я бачив її у ваннiй кiмнатi, де вона звисала на кокетливому провiдковому завитку. Одного разу я сказав плойцi «я з тобою розберуся, зараза чортова», досi про це пам'ятаю.

Сарою Полонською я теж