Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

Стьопко, як пень, — усмiхнувся дiд Грицько. — Голова — як казан, а розуму нi ложки. Ще пошкодуєш там, у мiстi, за селом, ще не раз попозiтхаєш, а може, й заплачеш. Запам'ятай!

— То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нiкуди? Так? Га? жалiбно-жалiбно скривився тато. Я боявся, щоб вiн раптом не заплакав.

— Ну, гаразд уже, годi, гаразд! — весело засмiявся враз дiд Грицько. То я вас на мiцнiсть перевiряв. А то, звiсно, важко покидати насиджене гнiздо, боляче одриватися вiд корiння, але крила орловi не для того данi, щоб обмахуватися ними у спеку та комарiв одганяти. Лети, синку! Покажи свiтовi, на що ти здатен. Великому кораблевi — великого й плавання. I годi вже вам, дiвчата, сирiсть у хатi розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпрацi станеш. Ти гака метка, що… Держись, Дарницький шовкокомбiнат! Держись, Києве!

Отак змiнилося моє життя. Отак з сiльського хлопця став я киянином.

Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, пiвроку жив вiн у гуртожитку i писав нам листи. Довгi нiжнi листи, якi мати вечорами вголос читала менi, бабi й дiдовi Грицьку. Тато, звiсно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстернi Iнституту, механiки Академiї наук йому доручили разом з iншими майстрами виготовити унiкальний експериментальний механiзм. I тато, мабуть, блискуче виявив усi свої здiбностi. Бо вже через пiвроку дали йому окрему двокiмнатну квартиру.

— А що? Який «добридень», таке й "доброго здоров'я", — ховаючи за усмiшкою гордiсть, сказав дiд Грицько. — Ми ще там усiм носа втремо.

— Еге ж! — хмикнула, усмiхаючись, баба. — Який батько, такий син викрали з бочки сир.

— А що? А що? — пiвником закозирився дiд. — Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я…

— Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.

— Це ти, ти крила менi вкоротила, налигачем до кiлка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обiйшов, знаменитим мандрiвником став.

— Мовчи вже! Тур менi Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огiркiв на салат. Пржевальський.

Колись у далекi юнацькi часи дiд Грицько намiрявся гайнути з села у захоплюючi мандри по iндiйських джунглях. Та несподiвано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тодi красуню, i…

Дiд Грицько був невисокий на зрiст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селi жартун i базiкало, що найстрункiшi, найвродливiшi парубки в'янули поряд з ним, як скошена трава. I ще були в дiда Грицька очi такi голубi, прозорi й чистi, як травневе небо. Вони й зараз такi, цвiтуть на дiдовому обличчi, як волошки нев'янучi. I не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на вiки вiчнi…Я дуже люблю свого дiда.

У всiх дiди серйознi, поважнi. Дiд Терентiй. Дiд Максим. Дiд Роман Йосипович. А мiй неповажний, несерйозний, хлоп'якуватий якийсь. Дiд Грицько. Як ото в дитинствi Грицьком кликали, так усе життя до самiсiнької старостi лишився. Нiхто його, здається, в життi по батьковi Григорiєм Григоровичем i не назвав нiколи. Грицько та й Грицько. I вiн сам, мабуть, здивувався б i образився навiть, якби хтось його Григорiєм Григоровичем назвав. Бо оте «Грицько» у людей звучало не образливо, а нiжно.

Усi в селi дуже люблять мого дiда. Жодне свято, жодне весiлля, проводи в армiю, жоднi хрестини (чи пак "свято новонароджених", як научає секретар нашої сiльради) не обходяться без дiда Грицька. Вiн завжди головний заводiяка, промовець, виголошувач рiзних кумедних тостiв. I що вже смiху вiд його теревенiв!

Правда, баба Галя часом не витримує i смикає дiда Грицька за полу:

— Та сядь уже, iроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, нiхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тiльки ковть та ковть.- I пирiжком дiдовi рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дiд пирiжка i знову за своє. Може дiд Грицько i з когось посмiятися, але бiльше iз себе самого кепкує, рiзнi кумеднi iсторiї про себе вигадує, аби смiшно було.

Про те, як вiн пiд час вiйни на передовiй у сильний туман до нiмцiв "у расположенiє" забрiв, нiмцi якраз обiдали, вiн i свiй котелок кухарю пiдставив, пообiдав з нiмцями, покурив i, захопивши "на десерт" «язика», назад повернувся. Такий туман був!…

То про змагання наввипередки з вовком.

То про те, як узимку ненароком пiд лiд провалився, проплив i в ополонцi, де наш колишнiй завклубом рибу ловив, голову вистромив та: "Здрастуйте, Олександре Степановичу!" Той так i вкляк — зомлiв.

Чого тiльки не розказував про себе дiд Грицько!

I хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: "От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!" — але очi в неї смiялися, iскристо промiнились, i не могли Вони приховати нiжностi.

Вдачею я пiшов у дiда.

Тато в мене серйозний, помiркований, розважливий. А я — шалапут.

— Весь у дiда! — наче з осудом каже бабуся Галя, але очi в неї теж промiняться i смiються.

— Не дрейф, — пiдморгує менi дiд Грицько. — Такi, брат, вдачi, як у нас з тобою, не пiдряд, а через поколiння народжуються. Бо iнакше не було б порядку.

Але якщо тiльки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселiше ж буває саме тодi, коли немає порядку.

У кожному класi є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, пiдскакує. Кидає вчительцi реплiки, робить гримаси i взагалi викаблучується, як тiльки може. Аби тiльки всi смiялися. Аби тiльки розвеселити товариство.

У нашому класi таким жевжиком був я.

I от…

РОЗДIЛ II

Шостий «Б». — I нащо ми переїхали у цей Київ?!…

Ми прибули до Києва уранцi. Ми їхали з-за Днiпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря.

I пiсля Дарницького плетива рейок, пiсля бiлих багатовiконних березнякiвських новобудов раптом ступила з-за обрiю нам назустрiч велична срiбляста постать Вiтчизни-матерi (знаменитий київський меморiал) i золотисто засяяли на срiмких кучеряво-зелених кручах цибулястi банi Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку i готель "Київ", i Володимирська гiрка, i будинок ЦК комсомолу, i iграшково тендiтна Андрiївська церква…

Щось наче штовхнуло мене в груди — я вперше вiдчув, що я в Києвi.

Тато зустрiв нас на перонi з квiтами, збуджено-метушливий i якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо мiське, чого не було нi в мамi, нi в дiдовi, який приїхав разом з нами допомагати влаштовуватися, нi, звичайно, в менi.

Я це одразу вiдчув.

Квартира була